Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Одного разу ми вже на цьому попеклися. — Яків сідає на стовбур поваленого дерева й кінчиком тростинки нищить мурашину стежинку. Далі додає вже гучніше: — Ти маєш нам допомогти.
Томас стає перед Яковом. У нього шовкові панчохи. Вузькі темно-зелені штани обтягують його худі стегна.
— Я мушу дещо сказати тобі, дядьку, — каже він. — Твоя особа викликала цікавість серед моїх друзів. Цісар більше нічим тобі не допоможе, але вони — так. Твоя місія тут закінчена. У цісаря є радники, які тобі не симпатизують, це зрозуміло. Я сам чув: про тебе говорять як про якогось шарлатана, вельми несправедливо порівнюючи з отими дурисвітами, що ними кишать королівські двори. Твій кредит у Відні закритий, я також поки що не можу тобі запропонувати жодної підтримки, позаяк планую деякі великі оборудки і не хочу, аби нас одне з одним асоціювали.
Яків встає і наближає обличчя до обличчя Томаса. Його очі темніють.
— Тепер ти мене соромишся.
Яків швидким кроком рушає назад, Томас, збентежений, іде слідом за ним і намагається виправдовуватися:
— Я тебе ніколи не соромився і не соромитимуся. Ми належимо до різних поколінь, і якби я народився тоді ж, коли й ти, то з усіх сил прагнув би бути схожим на тебе. Але сьогодні панують інші закони. Те, що ти говориш, я хотів би робити. Ти чекаєш містичних знаків, сподіваєшся на якихось балакабенів, а мені здається, що людину можна визволити простіше, і отут, на землі, а не в містичних сферах.
Ева злякано дивиться на батька, впевнена, що зухвалість Томаса спричинить вибух його гніву. Але Яків спокійний, крокує вперед, дещо нахилившись і дивлячись під ноги. Томас дріботить за ним.
— Людині треба показати, що вона має вплив на своє життя та цілий світ. Досить їй тупнути, щоб затремтіли трони. Ти кажеш: закон слід порушувати потай, у своїх альковах, а про людське око вдавати законослухняних. Бунтувати проти закону в спальнях та будуарах! — Томас відчуває, що зайшов дещо задалеко в критиці дядька, і знижує тон. — А я стверджую протилежне: якщо закон несправедливий і робить людей нещасними, його треба змінювати. Відкрито, відважно, без жодних компромісів.
— Людина переважно не знає, що вона нещасна, — спокійно каже Яків своїм черевикам.
Його спокій, вочевидь, додає відваги Томасові, бо він вибігає поперед нього і продовжує просторікувати, йдучи спиною вперед:
— Отже, треба людині це пояснити і спонукати до дій, а не танцювати в колі й співати, розмахуючи руками.
Ева впевнена, що зараз Томас фон Шенфельд отримає в пику. Але Яків навіть не зупиняється.
— Гадаєш, можна збудувати щось із нічого? — питає його Яків, не відводячи погляду від своїх носаків.
Томас спиняється приголомшено і майже вигукує:
— Але ж це твої слова, твоє вчення!
Коли ввечері фон Шенфельд повертається до Відня, Яків притягує його до себе і обіймає. Каже йому щось на вухо. Обличчя Томаса ясніє, він коротко прокашлюється. Ева, яка стоїть поруч, не впевнена, чи добре почула те, що сказав батько. Їй здалося, то було: «Довіряю тобі безмежно». І ще прозвучало слово «син».
Через кілька місяців з Відня приходить посилка. Її привозить одягнений у чорне кур’єр. Це рекомендаційні листи для подорожі, а серед них — і лист від Томаса:
…Брати мої, які мають чималий вплив, знайшли одного янгольської доброти чоловіка, ландграфа окремої державки, що готовий Тебе разом з усім двором у себе прийняти. У нього є чималий замок над річкою Майном, неподалік Франкфурта, і він радий Тобі його передати, якщо погодишся пристосувати його до своїх потреб. Це хороший напрямок для переселення: на захід, подалі від війни, яку цісар, хоч і неохоче, оголосив Туреччині. Для Вас краще буде згорнути намети й вирушити в оце нове місце. Зваж на те, що я отут конфіденційно Тобі пишу.
Щиро відданий Тобі Томас фон Шенфельд.
Ева, читаючи лист, що його показав батько, вражено питає:
— Як же йому це вдалося?
Її батько сидить, заплющивши очі, застібнутий під саму шию, попри тепло, що йде від каміна. Ева помічає, що час уже йому кликати цирульника. Босі стопи він поклав на оббитий м’якою тканиною табурет, і Ева бачить потріскані жилки, які забарвлюють шкіру синім. Її огортає страшенна втома: раптом їй стає байдуже, що їх чекає.
— Остогидло мені це місто, — скаржиться вона. Дивиться крізь вікно на спорожніле подвір’я, яке ледь звільнилося від шкірки брудного снігу й оголило всіляке сміття. Ева бачить чиюсь самотню, загублену в снігу рукавичку. — Остогидло мені, та й все. Не можу вже на це дивитися.
— Мовчи, — каже батько.
Ввечері напередодні виїзду з Брюнна до спорожнілого дому Франків приходить делегація брюннських міщан. Оскільки меблі вже винесли, їх приймають стоячи. Яків виходить до них, спираючись на молодого Чернявського. Ева стоїть поруч. Міщани приносять прощальні подарунки: ящик найкращого моравського вина для «пана барона» та срібну таріль із вигравіюваним краєвидом міста і написом: «Друзям Брюнна на згадку. Мешканці».
Яків, здається, зворушений. Зворушення охоплює всіх, а міщани ніби ще й відчувають певний докір сумління, бо Яків, від’їжджаючи, залишає чималу суму на милостиню та на допомогу магістратові.
Яків Франк у своїй високій турецькій шапці та плащі з коміром із горностая стоїть на невисокій сходинці й говорить своєю шорсткою, але правильною німецькою:
— Одного разу я вирушив у далеку подорож і так утомився, що шукав якогось місця для відпочинку. І знайшов одне дерево, що відкидало велику тінь. Його плоди пахли здалеку, поруч било джерело найчистішої води. Тож я ліг під деревом, їв його плоди, пив воду з джерела і спав міцним сном. «Як тобі віддячитися, дерево? — запитав я. — Чим маю я тебе поблагословити? Побажати тобі густого гілля? Воно в тебе вже є. Сказати: хай плоди твої будуть солодкі й запашні? Вони в тебе саме такі. Сказати: хай біля тебе тече смачна вода? Вона в тебе вже є. Тож нічого нового тобі побажати я не зможу, крім одного лише: хай всі чесні подорожні спочивають біля тебе і воздають хвалу Богові, який тебе створив». Те дерево — це Брюнн.
Надворі 10 лютого 1786 року, і знову починає йти сніг.
Рештки. Сини Якова Франка. Молівда
Місії свої я завжди виконував сумлінно, бо знав, що Яків виокремлює мене з-поміж інших, довіряючи мені ці завдання. Та й кому їх довіряти, як не мені? Я-бо вільно говорив турецькою і знав тамтешні звичаї,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книги Якова, Ольга Токарчук», після закриття браузера.