Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Спершу їх змушують довго чекати. Раніше такого не траплялося. За вікнами вони бачать гуртики людей, що прогулюються парком, світлі плями дамських парасольок, соковиту зелень стрижених газонів. Вони чекають уже дві години, в повному мовчанні; лише раз хтось до них зазирає і пропонує воду.
Потім чути веселі голоси, швидкі кроки, зненацька двері відчиняються: входить цісар. На ньому — легкий літній одяг, але не французький, а якийсь неначе селянський. Розстібнутий комір сорочки оголює худу шию і випнуту вперед габсбурзьку щелепу. Він без перуки: ріденьке волосся розкуйовдилося, він виглядає молодшим. Слідом за ним, сміючись, входять дві дами, елегантні пастушки; долинають останні жарти.
Гості встають. Яків ледь тримається на ногах, Ануся підхоплює його попід руки. Ева стоїть наче загіпнотизована й дивиться на цісаря.
Двоє чоловіків в оточенні жінок певний час уважно дивляться один на одного. Яків схиляється в низькому поклоні. Сукні Еви та Анусі в’януть у реверансі.
— Кого ж то бачать мої очі? — каже цісар і сідає, випростовуючи довгі ноги.
— Ваша цісарська світлосте… — починає Яків слабким голосом.
— Знаю я твою справу, — перебиває його слова цісар, і тієї ж миті входить його секретар, несучи папери. Подає цісареві аркуш і вказує на ньому потрібну позицію, на яку той лише кидає швидкий погляд. — Борги доведеться сплатити, з більшістю з них нічого не вдієш. Деякі можете розтягти на триваліший час. Наша допомога полягає в тому, що ось тут зазначено, які з боргів справедливі, а які — ні. До ось цих вас примусили, а цих сплачувати не потрібно, бо це — безпідставні претензії. Це все, що ми можемо для вас зробити. Раджу краще дбати про свої справи. Двір розпустити, борги сплатити — така моя порада.
— Ваша високосте… — починає Яків, але замовкає, щоб за мить додати: — Чи можемо віч-на-віч?
Цісар робить нетерплячий жест рукою, і всі жінки виходять. Коли вони сідають у сусідній кімнаті за елегантний столик, герцогиня Кінскі розпоряджається подати оршад[150]. Його ще несуть, а з-за дверей вже долинає гучний голос цісаря.
Ева збирається з духом і тремким голосом, дивлячись у підлогу, швидко цокотить, ніби намагаючись заглушити гнівний тон цісаря:
— Ми просимо про допомогу не лише заради себе, але й заради цілого міста. Брюнн без нас спорожніє, місцеві купці вже скаржаться на низькі прибутки, відколи частину нашого товариства ми мусили відіслати додому.
— Мої співчуття мешканцям Брюнна: шкода, що втратять таких гостей, — чемно відповідає герцогиня Кінскі. Вона гарненька, схожа на Еву: невисока, з великими темними очима й густим чорним волоссям.
— Якби ви, герцогине, змогли замовити за нас слівце, — слова ледь проходять Еві крізь горло.
— Ви переоцінюєте мій вплив на цісаря. Наша справа — то приємності, відпочинок.
Западає тиша — ворожа, неприємна. Ева відчуває, що вся спітніла. Під пахвами на шовку виступають плями поту, і це остаточно позбавляє її впевненості в собі. Їй хочеться плакати. Раптом двері відчиняються, і жінки встають. Цісар виходить першим, навіть не дивлячись на панянок, за ним крокує його секретар.
— Мені прикро, — каже просто герцогиня Кінскі і йде слідом за цісарем. Коли вони зникають, Ева видихає все повітря з легень і зненацька почувається легкою, як папірець.
Томас фон Шенфельд та його ігри
Вони повертаються мовчки. Протягом усієї дороги не кажуть ані слова. Ввечері Яків узагалі не сходить униз до світлиці. Біля нього, як завжди, перебуває Звєжховська. На вечерю просить лише два круто зварені яйця, більше нічого.
Наступного ранку починає відсилати молодь додому. Майже одразу вдається продати елегантну бричку та порцеляну. Решту дріб’язку купує гуртом торговець із Франкфурта. Ева воліє не виходити до міста: їй соромно, бо майже всюди вона щось комусь винна.
Через місяць після аудієнції у цісаря в Брюнні з’являється Томас фон Шенфельд. Повертається з-за кордону, привозить панні Еві коробку цукерок. Вона написала до нього кілька відчайдушних листів із проханнями про допомогу. В кожному з них згадано про ув’язнення через борги.
— Проблеми — то частина життя, так само, як пилюка — частина прогулянки, — каже Томас, коли вони втрьох виїжджають за місто, на улюблені Яковові лісові доріжки. Стоїть гарна літня погода. Ранок свіжий, але згодом напевно буде спекотно. Це навіть здорово: трохи змерзнути, якщо незабаром палитиме сонце.
— Мабуть, так уже в нашій родині повелося: ми воліємо в усьому, що приносить життя, бачити хороше. Так і я, — продовжує Томас. — Це правда: дещо нам не вдалося. Зате вдалося інше. Наш лікувальний бальзам користується чималим успіхом навіть тут, у Відні. Я намагаюся розповсюджувати його лише серед знайомих та гідних довіри людей.
Його теревені дратують Еву.
— Так, — перебиває їх вона. — Усі ми знаємо, що прибутки від його продажу не здатні забезпечити нам навіть крихти такого життя, до якого ми звикли, а тим більше не можуть покрити витрат на утримання двору.
Томас іде слід у слід за Евою і кінчиком бамбукової тростинки стинає верхівки кропиви.
— Скажу щиро, — звертається він до Якова. — Я відчув полегшення, довідавшись, що ви нещодавно наказали братам і сестрам, і всьому цьому збіговиську паразитів повертатися додому. Це добрий знак.
— Ми також втратили значну частину рухомого майна, — додає Ева.
Батько мовчить.
— І дуже добре. Це дозволить зосередитися і зробити наступний крок. Я дуже раджу тобі, дядьку, на нього наважитися.
Яків нарешті перериває мовчанку. Говорить тихо, доводиться напружуватися, щоб його почути. Він завжди так робить, коли гнівається, це такий різновид насильства: змусити співрозмовника його слухати.
— Ми віддали тобі гроші, які зібрали серед братів і сестер. Ти казав, що на біржі отримаєш від них прибуток. Що позичаєш їх під проценти. Де вони?
— Вони будуть! Це безсумнівно, — Томас починає гарячкувати. — Буде війна, це напевне. Цісар мусить дотримати обіцянки, даної Катерині, а вона вдарить по Туреччині. Я отримав замовлення на великі поставки для війська, а тобі відомо, що я знайомий з усіма важливими персонами в Європі.
— Ти казав те саме, коли ми звозили сюди аламбіки[151] й реторти.
Томас вибухає дещо вимушеним сміхом.
— Так, я помилявся. Всі помилялися. Наскільки мені відомо, нікому не вдалося добути золото, хоч і ходять про це якісь чутки. Але є дещо важливіше, ніж сотні експериментів у реторті, всі ті нігредо та кон’юнкціо. Це нова алхімія, тобто вміння інвестувати. Інвестувати
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книги Якова, Ольга Токарчук», після закриття браузера.