Читати книгу - "Максим Темний. Володар Заборонених Земель., Костянтин Шелест"

Ну що ж... Він спробував. Будемо жити далі. Що ж робити з цією дівчиною? Погладив ту по волоссю... Жодних змін не відчував. Може просто треба ще більше часу? І що тепер? Скільки сидіти біля неї доведеться? Не залишиш же її так... Завтра вона візьме й прийде до тями, і буде сама-самісінька сидіти тут рік, доки він не повернеться, чи що? Зітхнув. Якось швидко день минув – пішов рано вранці, а вже вечір. Посеред ночі прокинувся від голосу в голові: "Чужинець... я чекаю на тебе". Зібрався за п'ять хвилин.

Жовте око дивилося на нього не кліпаючи, спостерігаючи, як Макс вкотре укладає місцеве населення спати.

– Чому ти залишаєш їм життя?

– Мені не потрібна їхня смерть. Я можу їх контролювати, вони мені не можуть загрожувати. Ну і ви ж їх не вбили, хоча, я впевнений, що могли.

– Міг... – пробуркотів голос у його голові, а Макс за звичкою продовжував говорити вголос.

– Що ви хотіли мені сказати? Не цього ж діда нам обговорювати? До речі, як так, що він стільки живе?

– Він п'є воду з озера, – пробурчав голос, – вона насичена силою, якщо ти розумієш, про що я.

– Розумію, дуже навіть добре. Можете сказати мені, що з вами сталося? Чи можна якось вам допомогти?

– Пізно вже. Нічим тут не зарадити. Це наслідки тієї Катастрофи, про яку ти говорив. Ти мав рацію, я не знав, як усе відбувалося. Це наслідки роботи телепорту. В самий момент Катастрофи. Там, куди я мав вийти, виявилася скеля, – дракон помовчав... – Дівчині твоїй потрібна вода. Спеціальна. В одному дні польоту звідси є два озера. Ложка чорної води і вп'ятеро більше срібної. Рівно через два рахунки. Усе. Приходь завтра, я маю подумати.

Ну звісно ж!!! Жива й мертва вода, як він одразу не згадав. Він же набрав її багато. Хоча, може так і правильно – звідки б він дізнався, в якій пропорції її давати і час затримки? Забігши в лабораторію, ще раз оглянув дівчину другим зором. Усе так само, гірше не стало, але й краще теж. Дістав із сумки дві фляги. У кухоль відміряв живої води, подумав, що, напевно, важливо, щоб її було не менше, ніж у п'ятеро, а якщо буде більше, то гірше не стане. Подумки махнувши рукою, влив дівчині до рота чорну рідину, двічі сказав "двадцять два" і влив із кухля срібну. Тепер він збоку побачив, як це відбувається – спочатку у Сеї зупинилося серце і повністю згас ритм мозку. Власне серце Макса зрадницьки завмерло і радісно забилося за ті самі два рахунки, щойно моторчик у грудях дівчини знову застукав, одразу ж з'явилися і мозкові ритми. Хай йому грець… як комп перезапустив. Зараз вінда вантажитися почне. Та й нехай – головне, щоб не глючила. Для полегшення душевного стану сьорбнув срібної водички і сам. Чекаємо, до ранку ще можна й поспати. Ось тут, просто поруч із нею. Олена швиденько спорудила йому ще одне спальне місце, поруч із Сеєю, і вже за п'ять хвилин Макс задрих

22-ге липня день 1066-й.

– Пане, вона прокидається, – тихий голос прожурчав у голові. Макс підхопився. Виспався, як ніколи. І навіщо люди бухають? Якщо є ось така ось вода... два ковтки і який ефект. Що такого вона робить... сили в нього й так було вдосталь, але з водою разом ефект просто чарівний. Дівчина і справді прокидалася – другим зором він бачив, що мозок її сильно збільшив активність, але крім цього вона сама просто повернулася на бік і одну долоню примостила під щічку, чого за весь цей час ніколи не відбувалося. Макс накинув на неї плащ. А то як прокинеться, як побачить... що то ще буде. Так і вийшло – рахунків за п'ять вона розплющила очі. Дивовижно блакитні, вже зовсім чисті, без краплі сну. Перелякані. Макс усміхався до вух.

– Пане! – дівчина спробувала схопитися і він ледве її спіймав.

– Куди ти!!! Упадеш же... ти ж п'ятсот років на ногах не стояла...

– Так... – несміливо почала вона, заплющивши очі й не розплющуючи їх, а для вірності затуливши їх іще й долонями, – отже... Я відчуваю!!! Відчуваю тепло рук... Світлі боги!!! Вийшло!!! – вона таки злетіла зі свого гнізда і він знову ледь її спіймав. Тільки вже в себе на шиї. Довелося підхопити під попу – руки-то слабенькі поки що, теж п'ятсот років нічого не робили. Природно плащ десь загубився. Тут вона все ж усвідомила всю правду свого буття і притулилася до нього, одночасно намагаючись скрутитися, щоб якось прикритися. Цікава спроба.

– Усе? Ти вже здатна чітко думати?

– Так, – пискнула вона йому у вухо.

– Тоді робимо так – я заплющую очі, і так саджаю тебе назад. Потім подаю плащ і ти замотуєшся в нього. Добре? "Навіть вуха порожевіли, ось це їй прийшло", – усміхнувся Макс, її вушка це єдине, що він зараз бачив.

– Так, – знову пискнула дівчина, намертво вчепившись у його шию. Так-сяк, але з цим завданням впоралися. Лише отримавши захист у вигляді плаща, вона змогла нормально дивитися на нього і то час від часу, мабуть щось згадуючи, рожевіла.

– Ну, що... все вийшло. Просто чудово. Як ти себе почуваєш?

– Навіть не знаю, пане... це все як дуже довгий сон... але такий... дуже справжній...

Макс насупився.

– Леді Сея ель Тіон! – вона не ризикнула схопитися, але все ж таки максимально випросталася, сидячи на своєму повітряному троні... Дивилася на нього здивовано та з пересторогою... – Я, принц Максимус, відхиляю вашу клятву вірності, як таку, що була дана за особливих обставин, та таку, що не відповідає її духу. Ви не зобов'язані мені нічим і вільні розпоряджатися своїм тілом і волею на власний розсуд, – Макс зробив паузу і продовжив уже просто. – Ти можеш робити, що хочеш, я тобі не пан. Однак, я прошу тебе не намагатися піти негайно – тобі потрібно прийти до тями, щонайменше заново навчитися ходити, та й одяг теж потрібен. Леді, прийміть мою безкорисливу допомогу в цьому. Згодна?