Читати книгу - "Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська"

Чи він їй вже байдужий? Не любить його більше?

Вмісто відповіді Настка розплакалася.

Вона його любить, як давно любила, але він не щирий. Він вже сторонить від неї, так робить недобре. Нехай по правді признається, куди тепер заходить, а вона простить йому, і все буде добре. Але старостів, «знай», – додала поважно, – нехай присилає, бо довше ждати її родичі не хочуть. «Через того Гриця, – кажуть, – що гонить за вітрами, вона ще бог зна як остане з сивою косою». З жалю пішла на прощу, впевняла. «З жалю». Щоб від нього та від гріха відмолитися. Щоб він се знав. Раз на все каже йому се. А тепер нехай сам признається. На кого думка в нього? Любить яку іншу? Як любить, то най любить.

Гриць тягне її до грудей, до себе і притискає.

– Та хоч я скажу, то що з того вийде?

– Вийде те, що треба, тим нехай не журиться, – відповідає вона. – Ти лиш скажи.

– А он, – каже він врешті, – Тетяну Іванихи Дубихи в третім селі відси знаєш? З чорними бровами, першу багачку. Вона його любить.

Настка побіліла.

– Туркиня?

– Туркиня.

– Та, з золотими півмісяцями в ухах, що бровами мірить?

– Ота сама, що бровами мірить.

– Тебе, Грицю, вчепилася? – ледве питає.

– На смерть полюбила…

– А ти?

Гриць сміється, тулячи її знов до себе.

– Обох я вас люблю, обидві ви однакові. Одна синьоока, друга чорнобрива. Обі ви дівчата, лиш Настка не Туркиня.

Настка споважніла, як ніколи досі.

– Грицю! – каже. – Чи в тебе дві душі, що двох нас любиш, що двох нас сватаєш, що двох нас дуриш? Але знай!.. – додала, і раптом її сині очі замерехтіли. – Настку не покинеш. Настку не здуриш.

– Досі ще жодної я не здурив! – борониться Гриць. – Бо ще до жодної сватів не слав.

– Але знав дорогу, як казав, що любиш?..

– Знав, Настуне. І тепер ще знаю, – відказує він. – Але все шкода Туркині. Буде заводити. Буде проклинати і мене, і тебе. Що нам тут робити?

– Будемо добиратися, – каже рішуче Настка і нараз, як великий змій, обіймає Гриця.

– А Туркиня, Настко? Я ж її не уб’ю. І вона, як ти, по правді мене любила.

Настка спустила очі, захмурилася і хвилину немов роздумувала над чимось.

– Ти нею не журися, – відповіла врешті. – Я беру її на себе, сама з нею упораюся, щоб було все добре, щоб не проклинала нас, ні тебе, ні мене.

Гриць видивився на Настку, що стояла близько перед ним і майже дотикалася його грудьми. От вона вже знов була така сама, як давно, добра і прихильна, знов знала всьому раду, де він ніяк не знав. Не змінилася. Мудра була, хоч би і в чім.

– Що ти зробиш з нею? – спитав врешті несміливо, майже покірно.

Настка розсміялася. Відтак умовкши, закинула обидві руки за його шию і втопила в нього свої сині, тепер мерехтячі очі, які він любив, і спитала:

– Любиш дуже Туркиню, Грицю?

Гриць відіпхнув її.

– Дай мені спокій, Насте, – скипів, подразнений нараз чимось в її голосі. – Роби собі, що хочеш, а мені дай спокій. Раз я все сказав, то тепер дай мені спокій…

– А Туркиня?

– Убий її, як вона тобі в дорозі. Я її не уб’ю!

– І я ні, Грицуню, – відповіла Настка і зареготалася, показавши свої білі зуби. – І я ні, Грицуню!

– То роби, що хочеш. Ви обі однакі! А мене лишіть.

– Ми обі однакі, кажеш, – підхопила вона, – і тому тобі однаково, кого посватаєш. Здавна я вже твоя… сам дав перший слово, тепер вже не лишиш, мене ти не здуриш…

– А Туркиня? – завернув знов Гриць.

Настка викривила погано уста.

– Не журися нею, – сказала коротко. – Я її не уб’ю.

– І я ні, Настуне. Та що з нею зробиш? – допитувався Гриць неспокійно.

В Настки знов замерехтіло в очах, що аж позеленіли, і вона, як перше, розсміялася.

Гриць розлютився.

– Чого знов регочешся? Мені не до сміху.

– А мені до сміху, – відповіла Настка. – Ти, Грицю, май розум, – поучала нараз своїм звичайним розважливим спокоєм, яким усе брала верх над ним, над його подвійною вдачею. – Чи ти справді гадаєш, що лиш ти один на світі? Що як за тебе вона не вийде, не знайде другого? Господи, борони від такого розуму, як твій!

Гриць умовк.

– Та знайде, – каже нараз. – Але буде проклинати, буде нарікати…

– Хто, Грицю? Туркиня? – питає Настка. – Невже ж ти її боїшся?.. Хто буде проклинати? – повторює визиваюче, а заразом заперечує чимось в своїм голосі… заздалегідь тому, що має прийти від нього.

– Іваниха Дубиха, – відповідає Гриць. – Вона не жартує…

– Та нехай, – каже зневажливо Настка. – Від прокльонів я нас відіб’ю. Ти мені лиш оповідж про неї, що знаєш…

Гриць змішався.

– Що розказати?.. Гарна… і вже…

– Чи справді вона така багачка в селі?

– За таку її люди мають. Я не числив її отари овець. Худоби до води також не гнав. Кажуть – перша багачка, то, певно, багачка.

– Так, так, Грицю, не журися, – почала знов, успокоюючи, Настка. – Вона і без тебе віддасться.

– Та я знаю, що віддасться. Жаль лиш так казати.

Настка випростувалася… а була висока.

– А мене не жаль? – сказала се голосом, в якім тремтіли сльози і огірчення, що вже давно накипіло.

– Та як не жаль! – успокоював Гриць. – Жаль, зозулько. Навіть і себе жаль, що дві полюбив, а жодної ще не маю. Одну брав би, і другої не лишав би. Одну любив би, другу голубив би. Одну сватав би, з другою вінчався б. – Із тими словами якось чудно розсміявся. – Що мені робити?

– По дві не любити.

– То не любіть… ви! Покинь мене, Настко! Чого мене держиш? Як мене покинеш, засватаю Дубівну…

Настка розплакалася.

– Не боїшся Бога? – спитала крізь сльози. – Тепер так говориш? Яка в тебе душа?..

– Станемо колись всі перед Бога. Я, Дубівна і ти. Цить, не плач. Чуєш?.. Я, Дубівна і ти! І він нас осудить. Цить, не плач, – потішає Гриць і знов тулить дівчину до себе. – Що я тому винен, що так склалося? Чи я хотів сього? Так було суджено або, може, мені починено. – Останнє слово вимовив, усміхаючись, однако Настка не завважала його.

– Чого ходив до Туркині, як мав вже мене? – спитала.

– Бо починила, – відказує він. – Перша чарівниця. Гарна на все село. Чорними бровами та очима приманювала, червоними цвітами маку, що ними все затикувалася, держала… От і осліпила душу, розум. Що хочеш? На те ж я хлопець, на те серце в мене… Цить, не плач! – вмовляє. – Я ще не помер, як колись помру, станеш вдовицею, тоді заводь чи там голоси, а тепер ще смійся. А як не хочеш сміятися, то хоч люби по-давньому, інакше