Читати книгу - "Літа зрілості короля Генріха IV"

пожартувати з друзями; а до своїх друзів він залічував усіх, хто пройшов з ним через життя. Що таке д'Епернон — добре відомо, але й він же такий давній сподвижник! До речі, глухого подагрика дуже легко взяти на глузи, коли захочеться з когось пожартувати. Проте двір волів обирати для цього щирих друзів короля. Маршал Роклор мав удома, в провінції, дружину, якої нікому не показував — самі здогадуйтесь, чому. Може, вона хвора чи калічна, може — німа або дурна. І родинні обставини старого вояка були невичерпним джерелом для жартів, тож не дивно, що врешті ці жарти вийшли з дозволенних меж. Та, певне ж, не тому, що був присутній король. Того вечора, коли це сталось, він справді був присутній і мусив спиняти Роклора, коли той ухопився за шпагу. Взяв його за руку, і обидва покинули товариство.

— Мабуть, я занадто довго сміявся з ними, — сказав Анрі. Маршал пробурчав:

— А я йолоп — не розумію жартів.

Анрі:

— Чи це справді був жарт, і на кого, власне, націлений?

Роклор нетямуще похитав головою.

Анрі:

— Ви мене зрозуміли?

Роклор, наважившись:

— У д'Епернона тут надто багато друзів.

Анрі:

— Скажіть краще — співучасників.

Роклор — не дуже переконано:

— Я й кажу — співучасників.

Анрі, озирнувшись на всі боки:

— Не до мого кабінету. Бо там задні двері, може, не зовсім причинені, Роклор.

— Я вас слухаю, величносте.

— Ви почуваєте ceбe досить бадьорим, щоб ще раз вирушити в похід?

— Коли завгодно, — відповів маршал аж надто голосно. Королеве запитання здалось йому каверзним. Може, його хочуть вирядити у відставку? Анрі потяг його за виступ стіни.

— Будьмо обережні: королева, може, ще не спить. Крім того, вона вагітна. Після нашого походу до Савойї минуло вже… кілька років. Ви завважили, що люди точно підраховують тільки літа перших двох третин життя, а останньої — вже ні? Молодість здається нескінченною, а старість — як один день.

Роклор, ніби виправдовуючись:

— Ми з хоробрим Крійоном часто підраховуємо, що ми зробили за кожну годину вашого останнього походу. І питаємо себе: коли ж то нам ще буде так славно на серці, як тоді?

Анрі:

— Це добре — для вас і для хороброго Крійона. А для мене… Для мене, наприклад, краще було б не зустрічатися знову з королевою Наваррською.

Роклор — переконано:

— Жінки — це тяжкий хрест, так було й буде. Треба лишати їх удома, і війна — якраз добра нагода для цього.

Анрі кладе йому руку на плече і, стоячи поруч маршала, каже, не дивлячись на нього:

— А ми самі хіба стаємо з часом легші вдачею? Що там казати, і ми врешті-рнешт обридаємо. Ми довго йшли поперед усіх і творили моди: моду на веселуна, моду на вільнодумця, моду на народного добродійника.

Роклор:

— Моду на сміливця, на розважного, на галантного кавалера.

Анрі:

— Моду на рогоносця. Одне слово — моду. Та як не назви її, а вона обридає, і ми разом з нею. І тоді всі починають прагнути якраз протилежного, хоч не конче стають від того щасливіші. Чи ви, може, гадаєте, що моєму синові Вандому добре живеться зі своїм італійським збоченням?

Тут уже маршал не знав, чим утішити батька; і треба ж, щоб від Габрієлі, саме від неї той мав такого звироднілого сина!

Анрі, всім станом відвернувшись до стіни:

— Що я знаю!

Звичайно, він мав на увазі щось більше, ніж різні способи кохання. «Чи маю я ще право на свій Великий план? Починати нове, трудне, реальне діло— в такі літа, коли життя стає аж нереальне, бо всі кругом тільки й прагнуть, щоб мене не стало?»

Роклор бачив: це хвилина слабкості. Він розумів більше, ніж здавалося. Повагавшися трохи, він набрався сміливості, обняв свого владаря за плечі — рука в нього аж тремтіла, — і промовив:

— Наварро! — На вухо своєму владареві: — Мій принце Анрі Наваррський!

Король обернувся до друга, обняв його й поцілував у обидві щоки. Звернувся до нього на «ти», як у давні дні. Сказав:

— Роклор, ти був з усіх нас найвродливіший. Та ще як обвішаєшся отими брязкальцями, надто в бою.

— Нумо ж у бій! — вигукнув маршал. А побачивши, що владар приклав пальця до вуст, перейшов на шепіт: — Там ми не загинемо. Скоріш тут.

Анрі довго, замислено дивився на нього. Простосердий завжди знає найкраще. Ми ніколи не буваємо досить прості.

Спочатку обидва обдивилися всі закутки — чи ніхто їх не підслухував. А потім Анрі пішов до свого кабінету.

Як один день

Саме тоді він познайомився з «Дон-Кіхотом» у брюссельському перевиданні 1607 року. Книжку читав йому вголос Бассомп'єр, але скоро покинув, бо його душив сміх. Анрі начепив свої великі окуляри, сам узяв книжку й почав півголосом читати про кумедні пригоди лицаря сумною образу. Слухачі реготали, і він теж сміявся, але на серці йому було не дуже весело. Короля Іспанії ця книжка нібито насмішила надзвичайно. І чого всі так сміються? Людина гадає, що бореться, а насправді з неї строять глузи. Цей лицар носить у серці вигадану владарку, насправді вона проста корівниця, і він навіть не роздивився її як слід. Він вважає отару за військо, наймичку за богиню, він шаліє за подвигами, безглуздість яких очевидна кожному, тільки не його потьмареному розумові. Єдиний, хто йому відданий, — це його зброєносець, щирий слуга. Тями в щирого слуги вистачає не на все.

«Ще добре, — подумав Анрі й гучно засміявся, — що мій начальник артилерії не куценький і товстий, а його пан не високий і худий. Ну й гаразд». Він тримався за живіт, Бассомп'єр також; задля передишки вони взяли іншу книжку — «Амадіса Галльського»[109], справжній лицарський роман, у якому битви справжні, а дами шляхетні. Крім того, Анрі щодня неодмінно знаходив півгодини, не більше й не менше, для «Театру агрикультури»[110]: так називалася книжка про сільське господарство, якою він захоплювався. Скільки не вчись, усе мало, а надто в нашій царині. Рілля й пасовисько — дві дійки держави, сказав Роні. Його королю ці слова запали в серце, і він прикипів серцем до рідної країни, тим часом як його план охоплював увесь світ.

В його уяві Європа мала відродитися для нової дійсності, зрозумілої всім, як тільки буде побороте честолюбне прагнення Габсбургів до всесвітньої монархії. Так, тут ідеться про щось більше, ніж бої з отарами та вітряками. Це робить скоріше всесвітня монархія, вічна химера, а наша ясна думка про союз