Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

Федя йшов одразу за нею, але хай скільки разів вона оберталася, хлопець не зводив на неї очей, хоча вона так жадала бодай одного, бодай швидкоплинного погляду! Його обличчя було сіре, ніби неживе. Федя готувався до того, чого боявся найбільше. І все через неї.

Вона житиме, а він помре. Хай що він скаже, хай що зробить, це не зупинить Оздеміра. І вона ніяк не зможе цьому перешкодити.

Адже він міняє не лише власне життя і життя Лейли, він міняє ціле місто на неї одну. Якоїсь миті ця думка напустила на Джекі такий жах, що їй захотілося накласти на себе руки просто тут і зараз, аби не допустити цього. Скільки людей, скільки її друзів загине вже найближчим часом! Їх ударять у саме серце, а вони навіть не зможуть гідно опиратися. Але в неї відібрали револьвер, та й ампули з ціаністим калієм у роті не було, а з обох боків її супроводжували конвоїри.

Краще б вона не намагалася допомогти Данилові, краще б не втікала сюди. Краще б вона взагалі не народжувалася! Кого вона врятувала? Кому допомогла? Джекі схлипнула. Морозне повітря вривалося у її горло і стискало його пазуристими лапами, не дозволяючи дихати.

Нащо тобі жити, якщо він помре за тебе? Нащо тобі жити, якщо він помре?

Попереду вже бовваніли обриси Австрійського мосту. На лівому березі, наче обвуглені ребра, стирчали рештки обгорілих ліхтарів, з химерними напливами на чавунних канделябрах. Джекі помітила кілька силуетів на тому боці. Ближче за всіх стояла Лейла. Її рухи були неприродно рвучкими, наче їй хотілося якнайшвидше подолати міст. З вікон будинків і з-за барикад стирчали цівки пневмогвинтівок. Лугін підняв руку, і поліціянти зупинилися. Хлопець, обличчя якого приховувала хустка, жестом наказав леобуржцям здійняти цівки гвинтівок догори.

Лейла рішуче попрямувала до них. Один з поліціянтів підштовхнув Джекі вперед, але її ноги ніби вклякли й відмовлялися підкорятися. Дівчина похитнулася і раптом кинулася до Феді. Він пригорнув її до себе однією рукою, так відчайдушно і так міцно, що вона мало не задихнулася.

— Не роби цього, не треба... я все одно помру... я не зможу без тебе...

— Йди. Йди вже, будь ласка.

— Федю... навіщо?!

Він притулився до неї ще міцніше, його подих обпік її скроню.

— Бо я кохаю тебе, курчатко.

Федя відштовхнув її від себе. Конвоїри схопили її за руки і потягли, але Джекі все не могла відірвати погляд від Феді. В його темних очах палахкотів хворобливий, божевільний вогонь — наче він палав зсередини, згораючи вщент, і вона дивилася, дивилася на нього що було змоги, аби не змарнувати жодної з тих кількох секунд, які у них лишилися. Розпатлане біляве волосся, щільно стиснуті побілілі губи, плями сажі на рукаві сорочки. Це її Федя, це її життя. Життя, якого більше не буде.

Навколо раптом стало тихо, наче у вакуумі. Хтось підхопив її і поніс до мосту. Цієї миті Джекі відчула, що всередині більше не лишилося жодної емоції. Нічого.

Він міняє на неї ціле місто, але ця жертва її не врятує. Вогонь, що палав усередині нього, спалив і її.

Найбільше дратувало це безглузде цокотіння зубів. Лейла міцно стиснула щелепи, але все одно тремтіла так, що зуби відбивали чечітку. Вона не могла ані дихати, ані думати про щось, просто дивилася під ноги і механічно робила крок по кроку. Швидше. Швидше. І не дай Боже, він прибі...

— Лейло!!!

Вигнанка заклякла, ніби від пострілу в спину. Кілька секунд вона не наважувалася обернутися, але тоді все-таки кинула погляд через плече.

Навіщо вона це зробила...

Тео стояв біля самого мосту. На ньому навіть не було верхнього одягу, лише сорочка. Він важко дихав, вочевидь, біг через пів міста. Матей щось пояснював, перегороджуючи йому шлях. Але Тео дивився на неї, не звертаючи ні на що уваги, і в його очах застиг той відчайдушний, хворобливий жаль, ніби якби він біг бодай трохи швидше, то зміг би її зупинити. Тео сіпнувся, відштовхуючи Матея, але двоє вигнанців схопили його за плечі.

Лейла не зробила нічого. Не кивнула йому. Не махнула рукою, не всміхнулася. Вона не зробила нічого. Вона нічим не могла допомогти ні йому, ні собі. Вони обоє приречені. І обоє зроблять те, що мусять.

За секунду його вогненний погляд перескочив убік, і Лейла обернулася. Поруч стояла Джекі. Вона хотіла щось сказати, але не змогла.

— Час збирати каміння,— прошепотіла до неї вигнанка.— Іди.

Лейла обійшла її і швидко попрямувала до поліціянтів. Більше вона жодного разу не оберталася, ніби Австрійський міст загорівся і впав просто в неї за спиною.

Данило нервово обсмикував рукава смокінга і поправляв шпоньки. Кров пульсувала у скронях, його нудило від хвилювання. Чому він знову бере участь у чистому безумстві? Хіба мало було викрадення Агнеси з в’язниці? Цього разу масштаб значно серйозніший. Про що він думав, коли встрявав у план викрадення цісарського радника? Про що він узагалі думав, коли ліз у цю кляту реальність за своїм навіженим дядьком?

Ґрета порпалася у валізі.

— Зінкевич дав мені це,— вона дістала револьвер і прокрутила барабан.— Ти маєш зброю?

Данило розгублено кивнув.

— Тільки буде важко пронести повз охорону.

— Не хвилюйся. Я про це подбаю,— дівчина простягнула руку, і він віддав їй зброю.— Так, що в нас тут ще?

Ґрета кілька хвилин копирсалася в речах, а тоді витягнула колбоподібну штукенцію.

— Прихопила у вигнанців. Як вважаєш, нам знадобиться люмінола?

Данило почухав потилицю. Їм цілком може знадобитися світло. Крім того, люмінола має й інші цікаві властивості. Данило згадав, як викрив Альберта на очах у Бридж-Паркера, покропивши дивовижною рідиною краплини крові на його одязі.

— Дідько його зна...

— Лови,— рішуче кивнула дівчина.— Най буде.

Данило запхнув до кишені люмінолу. Ґрета зібгала речі у валізу, зачинила її і вийшла. За хвилину хтось тихенько стукнув у двері й одразу ж смикнув. Данило запустив Казумі до себе, дівчинка занесла в номер купу тканини.

— Це що?

Казумі інстинктивно відповіла японською, а тоді роздратовано закотила очі.

— Костюм! Я робити його для Лейли.

— Ну, її тут немає,— знизав плечима Данило.— І... ти ж пам’ятаєш? Ти сидиш у готелі й чекаєш. Стеж краще за своєю «пташкою» і