Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

Дівчинка похитала головою.

— Я піду з вами. Я можу допомогу. Цей костюм... це... я його зменшити. Він корисно,— вона похилила плечі.— Я хотіла допомогу. А вона кричала.

— Лейла буває дуже запальною, не ображайся. Ти, мабуть, прийшла невчасно.

— Вона... вона така... я хочу бути як Лейла.

Данило підійшов до неї і обійняв за плечі.

— В Лейли було важке життя, їй випало чимало випробувань. Вона стала такою, бо довелося. І вона багато тренувалася. Я вдячний тобі за намагання допомогти, але план не наш, розумієш? Для тебе в ньому роль не розписали, і ми не змішуватимемо карти нашим союзникам.

Дівчинка мовчала, опустивши погляд у підлогу, її губи тремтіли.

— Вона сварилася, бо я нікому не потрібна. І ти теж говорити так. А я так не думати. Я хочу довести.

— Я так кажу, бо іноді корисніше не брати участі, аніж усе зіпсувати. Я поговорю з Лейлою, щоб вона тренувала тебе. Домовилися?

Казумі кивнула. Данило зітхнув з полегшенням. Дівчинка притиснула до грудей свій саморобний костюм і пішла.

— Руки!

Лейла завела руки за спину, і поліціянт закував її у широкі залізні кайданки. Чудово. З мотузкою було б значно гірше. Лейла поворушила пальцями. Її чомусь досі не обшукали, але не було ані найменшого сумніву, що ніж у її чоботі обов’язково знайдуть. Що ж, якби в неї був план, це було б його частиною.

Адже є ще один. Сьомий ніж, остання надія.

Бій ніколи не закінчується.

— Уперед!

Їх з Федею вели разом, але вони навіть не дивилися одне на одного. Смертники. Якоїсь миті Лейлі стало цікаво, чи відчуває він бодай найменшу провину за те, що його любку обміняли саме на неї, але потім дівчину знову охопила цілковита байдужість.

Попереду бовваніла темна брила леобурзької в’язниці. Ворота відчинилися, полонених завели всередину вузьким темним коридором. Лейлі наказали зупинитися обличчям до стіни, з нею залишилося двоє конвоїрів, а Федю кудись повів ротмістр.

— Уперед!

Поліціянт грубо розвернув її за плече, і Лейла ледве стрималася, щоб не копнути його ногою. Її повели гвинтовими сходами нагору. Повітря було просякнуте запахом мишей і тліну, до горла підкотив клубок. Рипнули двері. Її заштовхнули до камери.

— Чекай.

У Лейлиній голові було темно, наче туди налили чорнила. Вона відчувала лише гостре, пекуче нетерпіння — саме очікування і було першою з тортур, які приготував для неї Оздемір.

«Вона в безпеці. Що ти робитимеш далі?»

Голос Тео звучав глухо, ніби він розмовляв з ним з підземелля. Федя понуро плентався коридором леобурзької в’язниці слідком за Лугіним. Їхні кроки відлунювали від грубих кам’яних стін.

«Ти знаєш. Ти добре це знаєш, Тео».

«Я готовий».

«Будь готовий до ще гіршого, ніж можеш уявити. І... дякую тобі».

Федя підняв ширму швидше, ніж Тео встиг відповісти.

Лугін відчинив двері камери і запустив його. Всередині панувала напівтемрява, лише свічка в кутку висвітлювала кам’яне склепіння. Посеред камери висіла величезна завіса, що приховувала іншу частину кімнати. Федя відчув задуху, як і тоді, в льосі леобурзького очільника.

— Гадаю, ви зараз маєте дуже бадьорий настрій, пане Яблонський,— промовила тінь у кутку і звелася на повен зріст. Оздемір зробив крок до нього і склав руки на грудях.

— Ну, як вам сказати,— Федя вигнув брову.— Бувало й краще.

— Ви маєте бути цілком задоволені собою. Ваша кохана у відносній безпеці, а ви, авжеж, не збираєтеся виконувати свою обіцянку.

— Ви такий кмітливий! — Федя задер підборіддя й нахабно посміхнувся.— Маю для вас невеличке послання від леобуржців.

І показав середній палець.

Турок лише стримано посміхнувся.

— Ви, певно, забули, що я радив мене не обманювати?

— Так. Але не бачу сенсу сповідуватися вам. Ви ж однаково мене вб’єте.

— Вб’ємо? — криво посміхнувся Оздемір і зірвав завісу зі стіни.

Ланцюги на стіні. Диба. Величезний дерев’яний хрест. Таця з голками. Цвяхи. Обценьки. Величезна кількість обценьків різноманітних форм і розмірів. Палиця з шипами.

Напад нудоти стиснув горло, кінцівки помліли.

— Гарних вам вражень, пане Яблонський. Якщо захочете поговорити, покличте мене.

Леобурзький диктатор обійшов його і вийшов з кімнати.

Обпалений, розлючений Леобург нависав над нею, тиснув, ліз в очі, в голову. Джекі мовчала, горло ніби стиснув зашморг — здавалося, тільки-но вона спробує вимовити бодай звук, одразу ж помре. Вони майже бігли до Михайлівського собору. Тео дивився на неї так само, як до цього Федя — напружено, але несфокусовано, ніби думками перебував десь далеко. Тео дослухався до чогось усередині себе. І Джекі жадібно ловила найменшу зміну у виразі його обличчя.

— Ми обоє винні,— нарешті пробелькотіла вона.— І... мені так шкода, Тео...

Він повільно перевів на неї погляд і хитнув головою.

— Тебе треба сховати,— неуважно мовив він і обернувся до вигнанців, що супроводжували їх.

— Ми не маємо безпечного місця,— байдужно знизала плечима Джекі.

— Поки що побудеш у с...

Тео раптово похитнувся і схопився за стіну. Джекі різко обернулася. Він захрипів і зігнувся навпіл, наче від удару в живіт. Вигнанці підскочили до нього.

— Що таке? Тео! Що з тобою?!

Джекі затиснула рукою вуста, щоб не скрикнути. Тео хотів зробити крок, але впав на бруківку, ніби його вдарили ще раз.

— Що з ним таке?! — злякано вигукнув його товариш і обернувся до Джекі.

— Це не з ним...

Вона впала навколішки поруч з Тео і торкнулася його плеча. Його тіло корчили судоми, зуби міцно стиснулися, очі закочувалися. Біль, що проймав його тіло, вгризався і в неї, щосекунди дужче і безжалісніше. Джекі затремтіла.

— Беріть його! Несіть до собору! Швидше!

Один з вигнанців скинув плащ, вони підняли Тео з землі й побігли.

Світло сонячного дня змінилося на півморок собору. Тео поклали на порожній матрац біля забитого дошками вікна. Навколо метушилися люди. Лунали крики, хтось термосив її за плече, але Джекі нічого не бачила й не чула. Всю її увагу поглинав Тео: кожен рух, кожен подих означав, що він — він — ще живий.

Тео сипів і корчився, розгризаючи губи в кров. Вигнанці дивилися на нього з забобонним жахом, одна з жінок зашепотіла молитву.

— Геть! Геть звідси! — гаркнула Джекі.— Ви нічим не допоможете!

Вона тримала Тео за плечі й відчувала, як конвульсивно скорочуються його м’язи. На секунду він