Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

— Що з ним?

— Вони... вони пов’язані... Вони пов’язані... я...— Джекі душили сльози.

— Вони не брати, вони двійники,— пролунав позаду голос професора Кубрика.— Вони двійники...

Катажина вражено вирячила очі та втупилася в Джекі. Ймовірно, дівчина, як і багато леобуржців, не вірила в теорію паралельних світів, але цієї хвилини здогад про те, чому так сильно змінилася Агнеса, зблиснув у неї в голові.

Перерва була недовга. Тео загарчав і страхітливо вигнувся. Джекі кинулася до нього.

— Федю! — вона вже кепсько розуміла, що відбувається, їй здавалося, їй так само викручують руки, вона терпить такі самі муки.— Чуєш... Ми витягнемо тебе!!! Ми... Ми... Тільки тримайся!

Як би їй хотілося самій вірити в ці слова! Вона схопила обличчя Тео в долоні. Його очі здавалися божевільними — він ніби нічого не бачив, у кутиках від напруги проступила сітка судин. Новий удар змусив його застогнати, скреготнувши зубами, пальці скрутило судомою. Джекі відчувала, як дедалі більше втрачає розум, її тіло горіло вогнем.

Новий удар.

— Треба щось робити...— пробурмотів професор Кубрик, опустившись поруч з матрацом навколішки.— Вони ж... вони ж уміють вимикати чужу свідомість. Агов, Теодоре! Теодоре, ви мене чуєте? — він схилився над Тео.— Ви можете ізолюватися від нього?

Тео придушено застогнав і закашлявся, потім спробував сплюнути. Джекі сама відчула залізний присмак крові в роті.

— Не можу...— прохрипів він.— Інакше... він... він... не витримає...

— Федю!!!

— Не лементуй, ти робиш тільки гірше! — Джекі відчула на плечі важку руку Катажини.— Сльозами не зарадиш!

— Не чіпай...— видихнув Тео.— Вона йому потрібна. Він марить... нею...

— Федю...— Джекі ніжно прибрала налиплі пасма волосся з чола Тео.— Я з тобою. Чуєш? З тобою.

Ті самі очі, ті самі брови, те саме підборіддя — однакове тіло і навіть душа одна на двох. Вона схилилася над Тео так, щоб він міг бачити лише її. Його погляд був каламутний, але в чорних очах на мить спалахнуло впізнавання. Яблонський насилу підніс руку і повільно провів пальцем по її щоці.

Світ розчинився. На неї дивився Федя, як і тоді, на задимленій Михайлівській площі, коли Тео витягнув її з-під струменя вогню. Він був тут, вона відчувала його, бачила його, розмовляла з ним, тулилася до нього. За секунду Тео важко видихнув і опустив повіки. Його щоки набули землистого відтінку, очі запали. На якусь мить Джекі здалося, що він помер.

— Тео...— вона потрусила його за плече.

Яблонський здригнувся і розплющив очі. З його погляду водночас зник туман, він отямився.

— Дай... води...

Катажина одразу ж піднесла до його вуст глиняний глечик.

— Що з ним зараз? — прошепотіла Джекі.

— Не знаю,— Тео звівся на лікті та зробив кілька ковтків з глечика, який йому простягнула дівчина.— Його зняли з диби... І, оскільки я живий, він теж... поки що...

Джекі провела рукою по його волоссю і притулилася щокою до грудей. Серце Тео билося уривчасто і неспокійно. Джекі здавалося, що вона бачить свого Федю на голому камінні в темній затхлій камері — марево, що часто переслідувало Агнесу після в’язниці.

— А Лейла?

Тео нічого не відповів і важко завалився на матрац.

Зал Віденської опери був наповнений поважним пошептом, клацанням театральних тетраноклів, шелестом розкішних суконь і солодким ароматом парфумів. Усередині Данила ніби натяглася струна, він не міг поворухнутися, прикипівши до крісла. Місця під ложею цісаря займало ще двоє агентів Ревкомітету в супроводі поважних пані. Нагорі, навскоси від нього і просто над ложею Вільгельма, сидів Зінкевич. Бачити його без кашкета і звичного картатого вбрання було дивно: волосся було набріолінене, пенсне поважно виблискувало в напівтемряві. Погляд «революціонера» був зосереджений і холодний, і Данило відвів очі. Так, він уб’є їх усіх, як щось піде не за планом.

Завіса на мить роз’їхалася, на сцену вийшов конферансьє.

— Його цісарська й королівська величність! — проголосив він, і всі присутні підвелися.

Данило обернувся до цісарської ложі, серце наче скам’яніло — він практично не відчував його биття. Цісар Вільгельм, людина-війна, підійшов до бортика і привітально помахав рукою своїм вірним підданим. Його оточувало троє охоронців. Зал наповнився радісними вигуками і тим патріотичним чадом, у якому купався Відень з моменту «прикрого непорозуміння» на українському кордоні. Кінчики довгих вусів цісаря були хвацько підкручені, комірець незмінного військового мундира врізався в горло. Цісар допоміг усістися своїй безбарвній худосочній імператриці й сів сам.

— Я не запізнилася?

Данило здригнувся й кинув погляд на Ґрету, що ковзнула до свого місця поруч з ним. Дівчина вбралася у довгу чорну сукню, спідниця якої легко відділялася від корсета і не заважала б швидким рухам. Ґрета дістала з-під спідниці револьвер і вклала в Данилову руку. Її білява перука була дбайливо вкладена у коси. Данило мимохіть подумав, який незрівнянний вигляд мало б її власне волосся, якби вона так прикро не позбулася його.

— Бачу, що ні,— посміхнулася дівчина.— Онде він.

У цісарській ложі з’явився дядько Іван. У Данила перехопило подих. Хто б міг подумати, що йому колись доведеться викрадати власного дядька з-під носа правителя найбільшої і найнебезпечнішої країни Європи? Окрім того, про його справжні наміри не знала жодна жива душа, крім Ґрети. Зінкевич зловив його погляд і хитнув головою. «Не роби дурниць!» Але ж більшої дурниці вже годі й вигадати!

Бліде газове світло змеркло. Залунала увертюра. Данило помітив, як Ґрета нервово посовалася на місці. Цісар байдужно дивився на сцену. Елвір Дем’янич поважно відкинувся на спинку крісла і роздивлявся зал.

Усе почнеться за якихось п’ятнадцять хвилин.

Данило витер піт з чола. Від напруги стало важко дихати. Він помітив, як Зінкевич присунувся до самого краю балкона. Його худі пальці намертво вчепилися в оксамитове бильце.

Данило витягнув з кишені жилета годинник.

Дванадцять хвилин.

Час завмирає. Оперна арія ріже вухо, наче звук пилки. Ґрета киває на агентів під цісарською ложею. Вони починають рух. Ще п’ять хвилин — і в залі вибухне димова бомба.

А раптом Зінкевич захоче вбити цісаря? Адже вбивство нічого не вирішить. Раптом він усе поламає?

Сім хвилин.

Дядько Іван нервує. Він втягує голову в плечі та схиляється над бильцем, ніби хоче роздивитися те, що внизу.

П’ять хвилин.

Ґрета