Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

як учений вивчає життя дикунів на далеких островах. Цей твір, який він назвав «Додатком до “Путівника варшавського”, іншим Автором виданим», побачив світ 1779 року і швидко розійшовся, а деяких варшавських куртизанок зробив славними. Популярність самого Молівди у світських колах ще зросла. Хоч то була тоненька брошурка, ще й видана анонімно, всі й так знали, що той «Додаток» написав Молівда.

Вже багато років він зустрічається з групою друзів — є серед них і деякі працівники канцелярії, і журналісти, і драматурги. Веселе товариство, яке полюбляє розмови і на розумні теми також. Чоловіки зустрічаються щосереди, смакують вино, курять люльки, а потім усі гуртом, розігріті вином, вирушають у місто, шукають нові місця, ще кращі, ніж ті, що їх знайшли тиждень тому. Наприклад, у Лізи Шиндлер на Крохмальній, де дешево й по-домашньому. Дівчата в сорочечках, а не в якихось робронах і фохах. Усього того вдавання із себе великих дам Молівда не любить. Іноді вони йдуть на Трембецьку, де в кожній брамі — храм любові, а жінки сидять у вікнах і приманюють клієнтів. Тепер він рідко користується їхніми послугами: Молівдина чоловіча сила уже не відповідає його захопленню дівчатами в сорочках, що ледь прикривають сідниці, — так званих півдупках, як їх жартівливо й ущипливо називають. Жінки його все ще приваблюють, але він уже рідко здатний повноцінно кохатися, через що стає мішенню насмішок (півусмішечок) і двозначних поглядів. Віднедавна він навіть не намагається.

Саме так: жінки його приваблюють, але й дедалі частіше викликають відразу. Йому здається, що в ньому нарешті почала руйнуватися вся та конструкція, яка творилася впродовж усього життя і визначала його ставлення до жінок, до їхньої беззахисності, святості й чистоти. Він завжди страждав через це, постійно закохувався, і щоразу то була любов невзаємна. Молився на них… А тепер жінки переважно здаються йому істотами надто простими, хитрими шльондрочками, порожніми й цинічними, які вміло користуються своїм тілом, торгують дірками — однією й другою — так, наче житимуть вічно, а їхні тіла — з граніту. Він знає їх чимало і з задоволенням спостерігає за їхнім падінням. Деяким вдалося своїм передком заробити немалий статок — як ось цій Мацеєвській, до якої ходили всі офіцери, один за одним; вона собі побудувала будиночок на Новому місті. Потім ішли лише солдати, але вона не зупинялася. Нещодавно він її бачив — була в доброму здоров’ї, виглядала як матрона, міщанка. Ця Молівдина зневага поширюється на всіх жінок, навіть на шляхтянок (удаваних, як він гадає), що бундючно носяться зі своїм походженням (хоч їхньої заслуги в тому — жодної) і лише пильнують, аби всі були такими, як вони — холодними й неприступними.

Його приятелі, здається, теж із насолодою купаються в цій старечій мізогінії, дискутують про дівок, бавляться порівнюванням і складанням списків, створюють рейтинги. Молівда на схилку літ усвідомлює, що гордує жінками — не лише тими, що у списку, а всіма. Так було завжди, так його виховали, так працює його мозок. І його чисте юнацьке кохання було лише спробою вгамувати те темне почуття, що ним завжди є погорда. Наївною революцією, спробою самоочищення та звільнення від лихих думок. Не вдалося.

Коли він покинув роботу й пішов на заслужений відпочинок, друзі замовили його портрет і звеліли художникові намалювати на ньому всі Молівдині пригоди, про які він їм розповідав: шторми, піратів, острів, де він був королем, екзотичних коханок, єврейську кабалу, монастир на Афоні, навернення поган… Більшість із того була відвертою брехнею. Та картина стала пам’ятником його брехливому життю.

Іноді він вештається вулицями Варшави, болотистими й вибоїстими. Буває, що заходить аж на Цегляну, де живе багато придворних ремісників і де ведуть свої справи Воловські. Тут збудував собі дім Шломо Воловський: це не завершена ще двоповерхова кам’яниця з крамницею на першому поверсі та броварнею у дворі. Над усім витає нудкий запах солоду, який викликає голод.

Одного разу, зустрівши якусь молоду жінку, він наважився запитати про Нахмана Якубовського.

Жінка глянула на нього непривітно й відповіла:

— Мабуть, Пьотра? Жодного Нахмана я не знаю.

Молівда квапливо підтвердив.

— Ми були знайомі замолоду, — додав він, щоб заспокоїти жінку.

Тепер він виймає з кишені папірець, на якому вона записала адресу Якубовського, і вирішує туди піти.

Застає його вдома, вже спакованого в дорогу. Нахман — здається, той не надто радий бачити Молівду, — зганяє з колін хлопчика, певно, онука, і встає привітатися. Він худий, недоголений.

— Вирушаєш у дорогу? — питає його Молівда і, не чекаючи відповіді, сідає на вільний стілець.

— А що? Не видно? Я — посол, — усміхається Якубовський, оголюючи потемнілі від тютюну зуби.

Молівда й собі всміхається, дивлячись на цього кумедного маленького дідка, який ще недавно розповідав йому про світло, що променіє з людини. Смішно звучить слово «посол», коли бачиш цього сухоребрика. Якубовський трохи зніяковілий, бо Молівда застав його в не надто зручній ситуації: діти ганяють довкола столу, невістка вбігає з лютим виразом обличчя і знічено задкує. Невдовзі приходить знову, несучи глечик компоту та кошик маленьких солодких булочок. Але компоту Молівда не хоче. Вони йдуть до корчми, і там Молівда замовляє цілий дзбан вина. Нахман не протестує, хоч і знає, що завтра йому докучатиме печія.

Продовження історії Антонія Коссаковського, якого називають Молівдою

— У мене була дружина з ваших, — починає він. — Народила мені дитину. Я втік з дому і взяв із нею християнський шлюб.

Якубовський дивиться на нього здивовано, потім торкається бороди і кількаденного заросту. Знає, що йому доведеться вислухати цілу історію. Молівда каже:

— І я покинув їх.

Після того, як мірошник Берек Козович відправив свою доньку Малку та молодого Коссаковського до Литви, вони зупинилися в Малчиного кузена, мостового митника, засмиканого чоловіка з величезною родиною. Відразу було зрозуміло, що це ненадовго, хоч їм віддали окрему кімнату біля хліва — її гріли корови своїми тілами. Ціла родина, включно з маленькими дітьми, весь час витріщалася на Коссаковського, наче на якесь диво природи. Це було нестерпно. Антоній, вбраний у єврейський одяг з плеча одного з синів Малчиного кузена, допомагав йому порядкувати папери, ходив до села або сварився на мості, вимагаючи мито. Трохи боявся, що його зрадить вимова, тому навмисно імітував різні акценти, вставляв литовські, руські та єврейські слова. Коли повертався, його серце стискалося від вигляду Малки — раптово обважнілої, переляканої, здивованої власним станом, дитинної. Що робити? Митник, від якого несло араком, велів йому весь час читати той самий уривок із Тори,