Читати книгу - "Бляшаний барабан"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли 2 травня 1973 року тут виступав з промовою Гайнріх Бьоль з нагоди вручення йому Нобелівської премії, він, порівнюючи такі нібито незбіжні позиції здорового глузду й поезії в дедалі вужчому середовищі, в останній фразі висловив жаль з приводу того, що за браком часу не встиг спинитися на одній речі: «Мені довелося пропустити гумор, що його, хоч він — також не класовий привілей, ігнорують і в поезії, і як пристановище опору». Що ж, Гайнріх Бьоль знав, яке місце Жан Поль, навряд чи ще популярний, посідає в паноптикумі німецьких світил, яку іронічну посмішку і з боку правих, і з боку лівих викликала — а я продовжу: і викликає — літературна творчість Томаса Манна. Бьоль мав на увазі, певна річ, не побутовий, не кухонний гумор, а, звісно ж, нечутний сміх між рядками, хронічну схильність свого клоуна до смутку, зневірений комізм того колекціонера, що архівував мовчання. Це, до речі, діяльність, яка в багатьох засобах масової інформації в розумінні отого нагадування «Далі буде...» обернулася на таку собі школу і як «добровільний самоконтроль» вільного Заходу стала привабливим прикриттям цензури.
На початку п'ятдесятих років, коли я почав писати свідомо, Гайнріх Бьоль був уже відомим, хоч іще й не загально-визнаним автором. Разом із Вольфґанґом Кьопеном, Ґюнтером Айхом та Арно Шмідтом він стояв збоку від тодішніх реставраційних процесів у культурному житті. Ще молода повоєнна література мала труднощі з німецькою мовою, яка в добу панування націонал-соціалізму виявилася скорумпованою. До того ж на шляху і покоління Бьоля, і молодших авторів, до яких я залічую й себе, засторогою стояла фраза Теодора Адорно. Цитую: «Написати вірш після Освенцима — це варварство, і це приводить також до усвідомлення того, чому стало неможливим писати вірші нині...»
Отже, більше жодного «Далі буде...». А проте ми все ж таки писали. Писали, звісно, вимушено сприймаючи Освенцим — як і Адорно в своїй книжці 1951 р. «Minima Moralia. Рефлексії знівеченого життя» — як цезуру й незагойну рану в історії цивілізації. Тільки так можна було оминути ту засторогу Адорно. Однак його попередження про небезпеку не втратило свого значення й понині. Автори мого покоління виявили йому відвертий спротив. Ніхто не хотів, не міг мовчати. Адже йшлося про те, щоб збити німецьку мову з її розміреної ходи, позбавити її ідилій і блакитної внутрішньої щирости. Нам, обпаленим дітям війни, залежало на тому, щоб зректися абсолютних величин, ідеологічної білизни й чорноти. Робили свою справу зневіра й скепсис, у дарунок від них нам діставалися численні сірі цінності. Принаймні сам я це каяття прийняв, щоб уже згодом відкрити для себе скарби своєї звинуваченої в усіх гріхах мови, її звабливу стриманість, її зачаєну схильність до глибокодумної проникливости, її надзвичайно гнучку твердість, переливи її діалектів, її простоту й багатозначність, її дивацтва й буйну красу умовного способу. Повернувши цю втрату, можна було йти далі — всупереч Адорно чи пам'ятаючи про його вердикт. Тільки так можна було після Освенцима писати далі — чи то поезію, чи то прозу. Тільки так повоєнна німецькомовна література, коли вона стала пам'яттю й не дала минулому скінчитись, могла виправдати для себе й для тих, хто прийшов у світ потім, загальноприйняте в літературі правило «Далі буде...». І тільки так пощастило тримати рану відкритою і за допомогою настирливого «Був собі...» чи «Була собі...» вберегти багато чого від забуття.
Досить часто на догоду тим чи тим інтересам лунала вимога підвести нарешті риску, віддати ганебне минуле історії й повернутися до нормального життя, однак література завжди повставала проти цієї такої зрозумілої і воднораз такої безглуздої вимоги. І не безпідставно! Бо щоразу, коли в Німеччині оголошували «нульову» годину, зчиняли галас про завершення повоєнного періоду — востаннє десять років тому, коли впала Берлінська стіна й постало питання про об'єднання Німеччини, — минуле знов наздоганяло нас.
У той час, у лютому 1990 року, я виступав у Франкфурті-на-Майні перед студентами з лекцією під назвою «Літературна творчість після Освенцима». Я підбивав підсумки, складав звіт, переходив від книжки до книжки й дійшов так до «Щоденника слимака», виданого 1972 року. Там рейки минулого й сучасного бігли паралельно, іноді перетиналися, а часом і зіштовхувались. У тій книжці дано відповідь на запитання моїх синів про мою професію: «Письменник, хлопці, — це така людина, що пише супроти минущости часу». Я сказав тоді студентам: «Таке ставлення до літературної творчости передбачає, що автор не підіймається над землею, не переходить у позачасся, а бачить себе сучасником, ба більше — підставляє себе під усі переміни минущого часу, втручається в них і стає на чийсь бік. Про те, чим загрожує таке втручання й ставання на чийсь бік, знають усі: відстань, яку має тримати письменник, може зійти нанівець, його мова починає перебиватися з хліба на воду, обмеженість сучасних йому обставин може обмежити і його самого та силу його уяви, звиклої до вільного розвою, і зрештою він наражається на небезпеку задихнутися».
Згаданий тоді ризик не покинув мене й по десятках років. Та чим би була професія письменника без такого ризику? Гаразд, можна було б жити в безпеці таким собі літературним службовцем. Та супроти сучасности письменник став би бранцем власних страхів на щось наштовхнутися. Зі страху втратити відстань він заблукав би серед речей надто периферійних, де лише ледве мерехтять міфи, а піднесене святкує саме себе. Ні, сучасне, що неухильно стає минулим, у такому разі наздожене письменника і влаштує йому допит. Бо кожен письменник народжується для свого часу, хай там як урочисто він запевняє, нібито з'явився на світ зарано чи запізно. Він не сам, не своєю волею визначає тему свого вибору, скоріше ця тема дається йому наперед. Принаймні я не міг ухвалювати рішення самостійно. Бо якби це залежало тільки від мене й мого азарту,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бляшаний барабан», після закриття браузера.