Читати книгу - "Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер"

безкінечних доріг, сп'янінням нічної варти. На узбіччі більше не було вільшаника; нараз переді мною постало якесь передмістя в Дагомеї. Потім з'явилися дивовижно симетричні палаци. У вікнах світилося — лампіони, висячі ліхтарі, гірлянди, вервечки світла. Живоплоти й огорожі пасовищ втратили свою природу; шляхи почали обертатися на потоки, які кристалізуються. Щойно тут була вода з рибою та лілеями — а тепер дорога, якою їздять вози. Відчувалася якась небезпека, від якої аж перехоплювало подих.

А в проміжках щораз раптове прокидання, і натруджені ноги самі бредуть бруком. Так пташки прокидаються, сидячи на гілці. Але втому вже подолано, так ніби прорвало греблю, і з'явилися справжні сили.

70

Відплив вимагає більшого, ніж приплив. Про себе заявив світ, у якому слабкість вивільняє нечувані сили й змінює перспективу. Безперечно, це світ навпаки, але також і натяк на щось зовсім інакше. Це настрій переддвер'я — двозначний, туманний, а крізь щілини пробивається нове сяйво.

Думка заспокоює; небезпека завжди присутня. Коли на плотах у потерпілих від кораблетрощі тане остання надія, оповиті напівсутінками голоси й картини починають свою гру; вони вводять в оману спраглих, нібито морська вода добре смакує, а вмирущих — що в глибинах криється порятунок. Безперечно, це все віддзеркалення, але особливим чином це також і перед-дзеркалення: натяки на невичерпне багатство та водночас на щось важке, що дибиться й випинається — темна долина, прикордонний мур, Великий Бар'єрний риф.

Один охочий, який хотів продати еміру Мусі Латунне місто[131], плескав згори в долоні й вигукував: «Яке ти гарне!» А потім кинувся у провалля, і від його кісток і шкіри не лишилося й сліду. А емір Муса сказав: «Якщо такий розумний чинить подібне, то що робитиме божевільний?»

Так само й фата морґана має свою реальність. Омана полягає лише в тому, що її поміщають не там, де вона є. Її місце розташування визначено неправильно. Перевідна картинка сприймається за шедевр, який вона відображає.

Небезпека зростає з висотою, вона росте для відважних і для вірних. «Найвідважніші підіймаються до моєї пов'язки на чолі. Там вони починають бачити сни й падають додолу» — так каже сфінкс у «Спокусі святого Антонія».

71

Спогад завів мене далі, ніж я розраховував. Перше знайомство зі сп'янінням відкриває нам його світлі й темні сторони. Воно подібне до полум'я, яке гріє і світить, але також сліпить і обпалює. Перед сп'янілим відкриваються прикордонні фортеці, що видаються чужими; сп'янілий нагадує селян Бройґеля, які дивляться на світ із роззявленими ротами. Речі й люди з одного боку здаються ближчими й різкішими, часто навіть занадто, а з другого боку в новій перспективі відсуваються на велику відстань. Сп'яніння підводить нас ближче до часу — не лише в ті чи ті ефемерні келії, але й до його таємниці, а отже, зовсім близько до смерті. Там чигає небезпека, й кожна фізична загроза вказує нам на це. Разом із Кальдероном[132] ми можемо розглядати життя як сон, але ще точніше було б назвати його сп'янінням як одним із витончених процесів розкладу матерії.

72

Намагаюся пригадати, що ж сталося потім із провідником та його заступником. Що старшими ми стаємо, то більше ліній життя можемо простежити до кінця; ми бачимо фігуру долі та змиряємося з тим, що астролог нібито розпізнав у майбутньому.

Коли ми знову зустрілися після війни, Вернер мене розчарував; так часто трапляється з тим, ким захоплювався в юності. Тоді ми бачили в ньому щось таке, чого бракувало нам самим — часто це було всього два-три роки переваги в дорослішанні. Можливо, такі люди ваблять ще й тому, що саме тоді вони були у своєму зеніті. Один пізніше пожинатиме плоди, а інший уже вичерпався у своєму цвітінні.

Тим часом збігло вже двадцять років відтоді, як ми не бачилися, та іноді ми чули один про одного. Майже всі колишні члени «Вандерфоґеля» були пов'язані ніби якимось електричним колом, і хоча воно було вимкнене, але ще залишалося під струмом. Коли вночі на невідомих військових шляхах зустрічалися два полки, маршируючи один повз одного, вигукувалися імена та передавалися привіти. І навіть ще сьогодні, коли я зголошуюся, наприклад: у Тео Опперманна у Вунсторфі, то тоді приходять ще двоє або троє та беруться розказувати старі побрехеньки. Хтось знімає зі стіни гітару, й уже всі заводять пісню:

Чи здалося то мені, Скаче герцог на коні, Мчить до нашої оселі, Ми ганноверці веселі.

Або:

А на прусського короля Наплюємо ще здаля.

І таке інше. Всі ці пісеньки з 1866 року[133] пережили війни й повстання; а для нас це були ранні враження.

Коли Вернер зайшов до кімнати, я зразу побачив, що з ним щось не гаразд. Та не встиг він сісти, як я вже довідався причину його недуги. Лікарі виявили зміни в гіпофізі. Й хоча цей орган не більший за вишневу кісточку, Вернер міг розказати про нього напрочуд багато; для нього ця тема була невичерпною. Він сприймав її близько до серця ще й тому, що з цим було пов'язане його право на пенсію. У таких випадках розмова перетворюється на виступ перед уявним судом.

Аби трохи його відволікти, я запитав про наших давніх товаришів, але він не дуже підтримав цю розмову. Тільки коли я назвав ім'я Роббі, то побачив, що на нього він реагував ще досить чутливо.

— Він постійно на щось нарікав; такі педанти тільки псують усю поїздку. І ясно, чим