Читати книгу - "Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер"

Але я переймався іншими клопотами. Підвищена увага, яка дотепер була спрямована на товаришів, перейшла на предмети. Підлога в підвалі була викладена плитами з червоного гірського пісковику, із цього ж пісковику був зроблений пам'ятник, який ми відвідали вранці. На цій червоній підлозі стояв цілий ящик пивних пляшок. Вони ще були повні, білі кришечки аж сяяли. Їх було двадцять п'ять, п'ять по п'ять. Кілька разів я перераховував їх: яким чином з квадратного розташування може виходити непарна кількість? Певна річ, будь-яку кількість можна розташувати на сторонах квадрата, але хіба не має десь з'явитися цифра чотири?

Така дивакувата ідея ще ніколи не спадала мені на думку; математика викликала в мене відразу, в школі я пропускав її повз вуха, тож приватно займатися математикою було мені зовсім не до шмиги. Аж тут несподівано та без жодних інструментів я натрапив на місце перетину, на межову лінію між геометрією й арифметикою, на пріоритет вимірювання перед числами, простору перед часом. Важливішим за умови задачі була загальна проблема з очевидністю: із силою уяви, яка постає з наших запитань і знання.

Поки я зосередився на розгляданні двадцяти п'яти білих кружечків, розваги тривали далі; а проте вже почали звучати й дисонансні нотки. Краузе з'явився з тарелем, на якому стояла пляшка пшеничної горілки з чарками, але директор тільки відмахнувся від нього. Так само він не допускав, щоб жарти його фактотума стали надто солоними. Фітьє підвівся й вийшов надвір, а коли повернувся назад, то був блідий як крейда, й на його чолі виступив піт. Директор зиркнув на свій годинник, на ланцюжку якого висів маленький прапорець. Був час вирушати. Вернер затягнув пісню, якою ми зазвичай прощалися:

Екскурсія добігла кінця. Ми подякували, взяли свої наплічники і ще в цілком добрій формі вирушили своєю дорогою. Гора, поросла лісом, була неподалік; аж тут ми нарешті відчули наслідки незвичного частування. Підвальне повітря тільки посилило ефект. Фітьє знову почав блювати; він був у стані, близькому до колапсу. Вернер розстебнув йому сорочку та поклав на груди вологу хустинку. Він мав із собою похідну аптечку.

Сонце світило навскіс крізь крони дерев. Ми полягали на мох і поринули в тяжкий сон. Усе це нагадувало тих прадавніх вагантів, чиї дикі розваги у лісі починалися тільки після того, як вони до глибокої ночі бенкетували із селянами та розважалися у соломі з дівчатами.

Коли ми сонні попродирали очі, вже смеркало. Нам треба було відшукати собі якийсь нічліг. Загалом то було нескладно, достатньо лише запитати. І тоді перший стрічний селянин, як правило, служилий чоловік, охоче погоджувався та відчиняв для нас стодолу. Часто в сільській хаті ще були розваги, хліб та вудженина.

Коли ми добулися до якогось самотнього двору на узліссі, було вже темно. За парканом валував пес. Нам довелося довго гукати, аж поки брама прочинилася й вийшов селянин. Перемовини почалися невдало. Через собачий гавкіт Вернер говорив голосніше, ніж зазвичай, а коли селянин ніяк не міг второпати, що ми від нього хочемо, Вернер перейшов майже на крик. Селянин усе повторював: «Чого тобі треба?», і це запитання з кожним разом набувало загрозливішого тону. Його собака також ставав дедалі лютішим. Врешті він погукав сина чи наймита: «Гайнріху, ану вийди. І візьми із собою малого!» Пора було забиратися геть.

На узліссі ми зупинилися. Ми стояли колом; у місячному світлі я бачив обличчя над темним проваллям. Настрій був препаскудний. Наші інструменти та півнячі пір'їни виглядали лячно. Романтика зникла. Можливо, саме тому ми були ближче до реального становища мандрованих студентів минулого, адже з ними таке могло трапитися, що селянин виганяв їх із двору. До похмілля додалася криза лідерства, яка визрівала ще під час останньої екскурсії. Вернер не тямив себе зі злості:

— Лісовий дух! Чи хтось уже чув щось подібне? Так нам ще ніхто не відповідав.

Тут пробила година Роббі; нарешті він міг дати вихід своєму гніву, який уже давно накопичувався в ньому:

— Нічого дивного — адже так, як зараз, ти ще нікого не питав. До того ж від тебе тхнуло шнапсом — чоловік мав рацію. Він прийняв нас за волоцюг. Ми ще маємо подякувати, що неушкодженими забралися звідти.

Тут важко було заперечити — за винятком шнапсу, який Роббі приплів сюди, щоб підсилити враження від своїх слів. Вернер не став вимагати, щоб Роббі перепросив. Він просто сказав:

— Роббі, ти, як завжди, правий; я втяв дурницю. Тепер ти будеш провідником; я сам собі призначу покару і буду йти всю ніч.

І він зразу вирушив у дорогу. Ми чули, як у темряві він наспівує одну зі своїх пісень:

Та ніхто не хотів залишати його самого. Ми наздогнали його, оточили й виканючили в нього дозвіл піти разом із ним. Кожен хотів узяти в цьому участь. Навіть Роббі не міг відмежуватися.

Ніч була довгою; ми крокували через Бюкебурґ і Штадтгаґен до Вунсторфа. Це вже був справжній марш, ми добряче втомилися. У ранні ранкові години, коли вже почало сіріти, я спізнав візії, які можна назвати чарами виснаження: сновидіннями