Читати книгу - "Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер"

зараз він сидів із розстебнутим комірцем поряд із директором — високий, бадьорий, із рудувато-білявим волоссям: тип, на якого можна натрапити на старих картинах або в кельтських країнах. Роль провідника йому пасувала, вона була йому до лиця. Він поводився водночас упевнено і люб'язно, що свідчило про його фізичну й інтелектуальну перевагу. До цього додавалася дотепність. Можливо, я також міг дати якусь відповідь чи висловити такі судження, які злітали з його уст, але на подібні формулювання я потребував більше часу — а ще мені могло забракнути тієї рішучості, з якою він висловлювався. Одначе погоджуватися з ним було насолодою.

Такі натури втілюють наші нездійсненні мрії. Ми бачимо й чуємо їх, так ніби частина нас самих вивільнилася і вийшла перед нами на сцену. Тут я відчував це особливо сильно, включно з директором, на якого я також поширював свою симпатію. Він імпонував нам своєю елегантністю, а ми йому — своєю веселістю. Перед ним на столі лежав срібний портсигар з вигравіюваним на ньому іменем. Коли він брав із нього одну сигарету, то постукував нею перед тим, як розкурити. При цьому в нього на пальці поблискував синій камінь із викарбуваним на ньому гербом. На його кухлі також був випалений цей герб, а навколо нього девіз «(…) навіть хлібні крихти!»

Чим мали бути ті хлібні крихти, я вже й не пригадаю; кольори герба були такі самі, як і на маленькому прапорці, який він мав на ланцюжку свого годинника. Тут усе пасувало — навіть шрам на обличчі: пізній культ тотемного духу. Було видно, що ця людина добре почувалася на своєму місці й знала, що їй належало; все це можна було бачити по тому, як директор віддавав розпорядження. Це були радше побажання, які відповідали невимушеній атмосфері взаємин із шефом, але те, що ці побажання будуть задоволені, не викликало жодного сумніву. Наприклад: «Краузе, чи не могли б ви…»

Краузе був майстром-пивоваром, жартівником, який постійно нас смішив, щоправда, для цього не треба було надто старатися. Коли він робив невеликий ковток, то казав: «Будьмо, Краузе! З тобою пити мені найкраще!», а коли ковток був великий: «Пригнися, люба душе, зараз розверзнеться хмара». Директор, напевне, вже чув це не раз; тож зараз він і бровою не вів.

Краузе не втомлювався діставати з ящика все нові пляшки, при цьому припрошував нас до пива та заохочував до курива. Напевне, потай він тішився з такої нагоди. Сам він пив безперервно; спрага здавалася його природним станом. Та й сам директор спорожнив не один кухоль, ще й у такому стилі, який свідчив про добру підготовку. У нього була манера пити, яку можна назвати мимовільною: без жодної напруги він заливав у себе пиво, а при цьому його борлак навіть не ворушився — пиво текло, як по трубах. І коли за столом стало гучніше, він і далі залишався розслабленим у своєму кріслі; головувати він звик.

65

Не всі залишалися привабливими в цьому новому світлі, деякі починали добряче напружувати. Так, Роббі, наш другий провідник, ставав дедалі неприємнішим, що довше тривало наше частування. Він не лише сидів похмурий і навіть не торкався до свого кухля, але ще й хотів завадити нам пити, звинувачуючи при цьому Вернера. Що більше зростало загальне пожвавлення, то більше набурмосеним він ставав.

І справді, у статуті товариства «Вандерфоґель» було сказано, що в дорозі не дозволяється ні пити, ні курити. В цій стриманості ми відрізнялися від наших давніх попередників, ваґантів, які, щоправда, були трохи старші за віком, а проте їхні застільні пісні ми досі охоче співали. Тож Роббі мав рацію. Але все-таки ця дегустація була виправданим винятком. Цей Роббі завжди здавався мені надто педантичним, адже під час поїздок він найбільше переймався тим, щоб нічого не «сталося», а те, як він зараз морщив свого гострого носа, просто викликало в мене огиду. Коли Вернер прикрикнув на нього, він нарешті вийшов, і ми мали спокій від того зануди.

А сьогодні, коли я згадую Роббі, мені здається, що в нього справді була якась манія порядку. Він не пропускав, як то кажуть, «ні титли, ні коми». Тож невипадково, що Роббі займався питаннями орфографії. Йому муляло забагато крапок. З його погляду, то було марнотратством, зайві він самотужки закреслював. Коли починалася подорож залізницею — в купе четвертого класу «Для подорожніх із вантажами», де ми часто зустрічалися, — не минало багато часу, як Роббі брався за читання оголошень. Він діставав олівець і починав з педагогічним завзяттям викреслювати крапки; перша була викреслена вже після слова «Оголошення». Крапка з комою також викликала в нього осторогу: він вважав цей знак гермафродитом. Про щось подібне я читав через тридцять років у Валері[130], до речі, з ним Роббі мав дещо спільне, а саме — був добрим математиком. П'янкі напої всі без винятку викликали в нього відразу, як відходи органічної природи. Невишумілий фруктовий сік він вважав кращим для здоров'я, поживнішим та значно смачнішим.

66

Але досить особистих спогадів. Тепер я краще бачив своїх товаришів; та й вони стали жвавішими й говорили відвертіше. Ми то балакали, то замовкали, але паузи були невимушені. Це здавалося трохи дивним, так ніби хтось потяг за невидимий важіль. Кавалеристу відоме щось подібне; ось він уже цілий рік з конем — аж раптом розуміє, що означає їхати верхи.

Ми можемо читати листа, слідуючи за реченнями й думками — але можемо також просто кинути на нього погляд, при цьому ми не бачимо окремих слів або речень, а тільки почерк. І ніби з гущавини проступає автор листа. Ми відчуваємо, що саме він є головним змістом у листі, а не його повідомлення.

Цим я не хочу сказати, що наші розмови за пивом стали дотепнішими — радше навпаки. Те, що вони стали жвавішими й неспокійнішими, було пов'язано не з розумом, а з гармонією, що об'єднує все навколо як універсальна сила, так само вітер все сколихує, а сонце все освітлює. Саме тому зі сп'янінням зростає банальність та непослідовність розмов, принаймні для сторонніх. Загалом ритм слід шукати не в словах, а в гармонії. Оскільки тверезі