Читати книгу - "Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити"

Кілька років тому я познайомився з людиною, яка працювала ліфтером у вантажному ліфті однієї з офісних будівель у центрі Нью-Йорка. Я помітив, що в нього відсутня п'ясть лівої руки. Я запитав, чи турбується він через це. «Анітрохи, — сказав він, — я взагалі не звертаю на це уваги. Я не одружений, і згадую, що у мене немає п'ясті, тільки тоді, коли мені потрібно засилити нитку в голку».

Потрапивши у безвихідь, ми дуже швидко приймаємо будь-яку ситуацію, — якщо ми змушені це зробити. Ми пристосовуємося до неї і забуваємо про неї.

Я часто згадую напис, який побачив на руїнах собору п'ятнадцятого століття в Амстердамі, у Нідерландах. Напис фламандською мовою каже: «Це так. Це не може бути інакше».

На своєму життєвому шляху ми часто потрапляємо в неприємні ситуації, які не можна змінити. Вони не можуть бути іншими. У нас є вибір: або прийняти цю ситуацію як неминуче і пристосуватися до неї, або занапастити своє життя, заперечуючи неминуче, та опинитися через це на межі нервового зриву.

Я наведу тут мудру пораду мого найулюбленішого філософа Вільяма Джеймса. «Охоче приймайте те, що є, — сказав він. — Сприйняття того, що вже сталося, є першим кроком до подолання наслідків будь-якого нещастя».

Елізабет Коннлі з Портленда, штат Орегон, переконалася у правдивості цього вислову на власному сумному досвіді. Ось який лист я нещодавно отримав від неї.

«Того дня, коли вся Америка святкувала перемогу наших збройних сил у Північній Африці, — пише вона, — я отримала офіційне повідомлення, що мій племінник, якого я любила понад усе у світі, пропав безвісти під час бойових дій. Незабаром надійшла ще одна телеграма, в якій повідомлялося про його загибель.

Я була убита горем. Досі я вважала своє життя щасливим. У мене була улюблена робота. Я допомагала виховувати племінника. Він утілював усе найпрекрасніше, що властиве юності. Я відчувала, що мої зусилля не марні, що я отримую більше, ніж віддаю! І раптом ця телеграма. Світ, у якому я досі жила, було зруйновано. Я відчула, що моє життя втратило сенс. Мене більше не цікавила моя робота, я уникала зустрічей із друзями. Мені до всього було байдуже. Чому така доля спіткала саме мого племінника? Чому загинув цей чудовий хлопчик, життя якого лише починалося? Я не могла змиритися з утратою. Моє горе настільки захопило мене, що я вирішила покинути роботу і звікувати свій вік у сльозах і гірких думах.

Я упорядковувала папери на своєму робочому столі, аж раптом натрапила на лист, про який давно забула, — лист від мого загиблого племінника. Він написав його мені ще кілька років тому, коли померла моя мати. „Звісно, ми всі сумуватимемо за нею, — писав він, — і особливо ти. Але я знаю, що ти не опустиш руки. Твої особисті внутрішні переконання не дозволять тобі зробити це. Я ніколи не забуду тих дивовижних мудрих істин, яких ти мене навчала. Хоч де я буду, хоч як далеко ми перебуватимемо одне від одного, я завжди пам'ятатиму, що ти вчила мене всміхатися і приймати будь-які події, як годиться чоловікові“. Я читала і перечитувала цей лист. Мені здавалося, що племінник стоїть біля мене і промовляє: „Чому ти сама не робиш того, чого навчала мене? Тримайся й не опускай руки. Сховай своє особисте горе під усмішкою і рухайся вперед“.

І я вирішила повернутися до роботи. Я більше не дратувалася і не скаржилася на життя. Я сказала собі: „Це вже сталося. Я не можу змінити цього. Але я йтиму вперед так, як цього хотів він“. Всі свої знання і енергію я спрямувала на роботу. Я писала листи солдатам — дітям інших людей. Вечорами я відвідувала курси. У мене з'явилися нові інтереси й нові друзі. Мені несила повірити, що зі мною відбулася така зміна. Я не шкодую за минулим. Зараз кожен мій день наповнений радістю, як і бажав того мій племінник. Я примирилася зі своєю долею. Тепер я живу більш насиченим і повноцінним життям, ніж досі».

Елізабет Коннлі з Портленда, штат Орегон, усвідомила те, що ми всі рано чи пізно зрозуміємо: треба приймати неминуче і зважати на нього. «Це так. Це не може бути інакше». Цьому важко навчитися. Навіть королі повинні були постійно нагадувати собі про цю істину. На стіні в бібліотеці покійного Георга V у Букінгемському палаці в рамці висіли такі слова: «Навчи мене не вимагати неможливого і не побиватися за непоправним». Ту саму думку Шопенгауер висловив так: «Чималий запас покори має першорядну вагу при підготовці до життєвих мандрів».

Зрозуміло, ми не почуваємося щасливими чи нещасними через самі лише життєві обставини. Важливо те, як ми реагуємо на них. Саме це визначає наші відчуття. Ісус сказав, що царство небесне всередині нас. Втім, усередині нас і пекло.

Всі ми здатні перебути катастрофи і трагедії, здатні вийти з них переможцями, якщо змушені це зробити. Нам здаватиметься, що це перевершує наші можливості, але ми володіємо внутрішніми ресурсами надзвичайної сили, які допоможуть витримати все, якщо ми їх використаємо. Ми дужчі, ніж нам здається.

Покійний Бут Таркінгтон[8] любив повторювати: «Я можу прийняти все, що нав'язуватиме мені життя, окрім одного — сліпоти. Це єдине, чого я не зможу пережити».

Якось, коли Таркінгтону було вже за шістдесят, він поглянув на килим на підлозі і побачив замість нього невиразну пляму. Він не міг розрізнити візерунок. Таркінгтон звернувся до лікаря і дізнався страшну правду: він втрачає зір. Одне око в нього вже майже не бачить, а на друге чекає така сама доля. Сталося те, чого він понад усе боявся.

І яка ж була реакція Таркінгтона на це «найгірше з усіх можливих нещасть?» Чи було у нього відчуття: «От і все. Це кінець»? Ні. На свій подив, він зберігав гарний настрій, навіть жартував. Його дратували невиразні плями. Вони пропливали перед очима і затуляли навколишній світ. Та коли з'являлася найбільша пляма, він говорив: «Привіт! Знову дідусь завітав! Цікаво, куди він прямує такого чудового ранку».

Чи могла доля зламати такий дух? Відповідь одна: звісно, ні. Коли настала цілковита темрява, Таркінгтон сказав: «Я зрозумів, що можу змиритися з утратою зору так само, як людина може змиритися з багатьма іншими подіями. Навіть якщо б я втратив всі п’ять відчуттів, я б зміг жити далі у своєму внутрішньому світі. Адже ми бачимо