Читати книгу - "Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити"

Сподіваючись повернути зір, Таркінгтон зніс понад дванадцять операцій за один рік, причому під місцевою анестезією! Чи нарікав він на це? Він розумів, що їх треба було зробити. Він знав, що не може уникнути цього, і що єдиний спосіб зменшити страждання — примиритися з неминучим і гідно його прийняти. Він відмовився від окремої палати в лікарні і попросився у загальну, де б міг спілкуватися з іншими хворими. Він намагався підбадьорювати їх. І коли він повинен був раз у раз зносити все нові й нові операції, під час яких перебував у цілковитій свідомості, то намагався переконати себе в тому, що йому ще дуже пощастило. «Як чудово! — повторював він. — Як чудово, що зараз наука в змозі оперувати навіть такий складний орган, як людське око!» Звичайна людина неодмінно б отримала нервовий розлад, якби їй довелося осліпнути, а потім витерпіти понад дванадцять операцій. Але Таркінгтон казав: «Я не погодився б проміняти свій досвід на інші, щасливіші події». Він навчив його миритися з неминучим. Він дав йому розуміння того, що в житті немає нічого понад його силу. Таркінгтон усвідомив те, про що казав Джон Мільтон: «Нещасливий не той, хто сліпий, а той, хто не в змозі витерпіти сліпоту».

Маргарет Фуллер, відома феміністка з Нової Англії[9], якось висловила своє життєве кредо: «Я приймаю Всесвіт!» Коли старий буркотун Томас Карлейль почув ці слова в Англії, він пробурчав: «Бігме, для неї це краще!» І справді, нам теж краще прийняти неминуче!

Якщо ми висловлюватимемо своє обурення, чинитимемо опір і тужитимемо, ми все одно не змінимо неминучого, — зате змінимося самі. Я знаю це напевне. Я вже спробував.

Якось я відмовився приймати неминуче. Я поводився безглуздо, нервував і обурювався. Мої безсонні ночі перетворилися на суцільний кошмар. Зі мною сталося все, чого я не бажав. Цілий рік отак я катував себе, аж мусив змиритися з тим, що, як я знав із самого початку, не можна було змінити. Мені слід було б разом з Уолтом Уітменом вигукнути:

Як опиратися негодам, голоду і ночі,

Насмішкам, бідам і відмовам, як дерева

Й тварини безсловесні вміють.

Дванадцять років я доглядав худобу на фермі. Але я жодного разу не помічав, щоб у джерсійської корови підвищувалася температура через те, що на пасовищі посохла трава, чи через дощ зі снігом або суховій; чи через те, що бугай залицяється до іншої корови. Тварини спокійно терплять злигодні. І тому у них не буває ні нервових зривів, ні виразок шлунка, вони ніколи не божеволіють.

Чи означає все це, що я закликаю вас мовчки миритися з усіма прикрощами долі? Нітрохи! Я не прибічник фаталізму. Поки існує хоча б найменший шанс змінити хід подій, треба боротися! Та коли здоровий глузд підказує нам, що ми зіткнулися з чимось, що залишиться таким, як воно є, і не може бути іншим, — тоді, задля збереження душевного здоров'я, не зазирайте наперед і не озирайтеся назад, шкодуючи за тим, чого нема.

Нині покійний декан Колумбійського університету Хокс казав мені, що своїм життєвим гаслом він обрав один чотиривірш із казок «Матінки Гуски»[10]. Ось він.

Від кожної хвороби в цьому світі

Чи ліки є, чи не існує ліків.

Ті ліки відшукати намагайся,

А не знайдеш — облиш, не переймайся.

Працюючи над цією книгою, я спілкувався з багатьма знаними бізнесменами і був приголомшений тим, що всі вони уміють приймати неминуче, а їхнє життя позбавлене неспокою. Якби не це, то вони не витримали б величезного нервового навантаження, пов'язаного з їхньою роботою. Наведу декілька прикладів.

Дж. С. Пенні, засновник однойменної мережі магазинів, сказав мені: «Я не хвилювався б навіть у тому випадку, якщо б втратив усі свої заощадження до останнього цента, адже хвилювання нічому не зарадить. Я зазвичай роблю все, що можу, а результат — в руках Господа Бога».

Генрі Форд сказав мені приблизно те ж саме: «Коли я не можу керувати подіями, я надаю їм змогу самим керувати собою».

Я запитав К. Т. Келлера, президента Chrysler Corporation, як він уникає неспокою, і той відповів: «Коли я потрапляю у складну ситуацію, то, якщо я маю таку змогу, роблю все для її виправлення. Якщо ж я не здатен її змінити, я просто забуваю про неї. Я ніколи не турбуюся про завтрашній день, бо знаю, що ніхто не може передбачити свого майбутнього. Існує так багато чинників, здатних вплинути на це майбутнє! Ніхто не в змозі сказати, чим вони обумовлені, і ніхто не може їх зрозуміти. Тож навіщо турбуватися про них?»

К. Т. Келлер зніяковів би, якби його назвали філософом. Він — просто тямущий бізнесмен, а ще застосовує у житті ту ж таки філософію, яку пропагував Епіктет у Римі дев'ятнадцять століть тому. «Існує лише один шлях до щастя — перестати турбуватися про речі, що непідвладні нашій волі».

Сара Бернар, яку називали «божественною Сарою», теж володіла талантом миритися з неминучим. Півстоліття вона була королевою театральної сцени на чотирьох континентах. Вона була найшанованішою актрисою у світі. У сімдесят один рік її лікар, професор Поцці з Парижа, повідомив, що їй доведеться ампутувати ногу. Подорожуючи Атлантикою, вона під час шторму впала на палубу і забила кінцівку. Внаслідок цього розвинувся флебіт, і нога набрякла. Біль був просто нестерпний, і лікар, не маючи змоги полегшити страждання пацієнтки, вирішив ампутувати їй ногу. Він боявся повідомити запальній, експансивній божественній Сарі про необхідність такої операції. Він мав усі підстави вважати, що ця жахлива новина призведе до істерики. Та лікар помилився. Capa подивилася на нього і спокійно промовила: «Якщо треба, то треба. Ріжте». Це була доля.

Коли актрису забирали до операційної, поруч стояв її син і плакав. Вона весело помахала йому рукою і бадьоро сказала: «Не йди. Я скоро повернуся».

Дорогою в операційну вона декламувала сцену з однієї п'єси, в якій колись грала. Хтось запитав її, чи робить вона це для того, щоб підбадьорити себе. Вона відповіла: «Ні, я хотіла підбадьорити лікарів і медперсонал, адже вони взяли на себе величезну відповідальність».

Оклигавши після операції, Сара Бернар вирушила у навколосвітнє турне і захоплювала публіку ще сім років.

«Коли ми припиняємо боротьбу з неминучим, — писала Елсі Маккормік у