Читати книгу - "Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років"

Берестечко і лише проливний дощ, який густо впав на голови кримцям, збунтував мурз проти рішення свого правителя та змусив його відмовитися від свого наміру. За іншою версією, на допомогу козакам Іслам III Ґерай вислав 20 тисяч кримців, яких супроводжував генеральний писар Війська Запорозького Іван Виговський. Але, пройшовши лише 20 верств, татарські мурзи кинули напризволяще свого проводжатого та повернули до ханського обозу.

Після цих подій у королівському таборі панувало неймовірне піднесення — жовніри не припиняли всю ніч славити Бога за його допомогу в приборканні свавільців, а Ян II Казимир, перебуваючи в стані крайнього нервового перенапруження, цілу ніч не злазив з коня.

Природно, що в козацькому таборі запанувала зовсім інша атмосфера. Украй важливим було те, що козацькій старшині, навіть без гетьмана, вдалося організувати ефективну оборону табору, відійшовши під щільним артилерійським обстрілом королівської артилерії до річки Пляшівка, притоки Стиру, де болото й хащі створювали природний захист козацьким тилам. За ніч, що минула після фатальних подій 20 червня, козакам вдалося укріпити свій табір, і, коли на ранок наступного дня коронне командування було готове мало не голими руками брати свого переможеного супротивника, виявилося, що козаки були здатні відбити не одну атаку ворога. Отож, аби не множити жертви з власного боку, королівське оточення ухвалило рішення відмовитися від штурму козацьких укріплень, а здобути їх облогою.

За відсутності Богдана, в умовах жорсткої блокади козацького табору супротивником, украй важливо було втримати у війську дисципліну і керованість. Кинувшись навперейми хану, Богдан залишив старшим над військами полтавського полковника Мартина Пушкаря. Через день, 22 червня, наказним гетьманом козаки обрали кропивнянського полковника Филона Джеджалія. Спроба наказного гетьмана в ніч на 25 червня атакувати ворога успіху не мала. Отож наступного дня Джеджалію довелось випробувати інших способів: він вислав до королівського табору на перемовини послів — полковників Михайла Крису та Матвія Гладкого. Під час реалізації своєї посольської місії полковник Криса перейшов на бік короля, передавши при цьому цінну інформацію про становище обложених і запропонувавши шляхи розгрому козацького табору. Своїми діями Криса не лише завдав серйозних збитків обороноздатності козацького табору, а й вкрай негативно вплинув на морально-бойові якості козацького війська. Невпинно зростало недовір'я поміж знатним козацтвом та козацькою черню й новоприлученими до військового товариства вчорашніми селянами й міщанами. Останні побоювалися, що слідом за Крисою й інша статечна козацька старшина спробує вимолити собі прощення в короля за рахунок козацької голоти та поспільства. У ніч на 30 червня козацьке товариство обрало на місце Джеджалія полковника Івана Богуна.

Новий наказний гетьман було спробував на чолі двох тисяч вибраних кінних козаків прорвати кільце ворожої блокади. Але ця важлива з воєнної точки зору акція принесла вкрай негативні наслідки. Козацька чернь сприйняла військові приготування Богуна як прояв змови козацької старшини. У таборі зчинилася паніка. Скориставшись з неї, коронні жовніри зуміли увірватися в середину нього та завдати козакам надзвичайно відчутних втрат. Лише за один день загинуло близько 8 тисяч козаків. Богуну неймовірними зусиллями таки вдалося організувати прикриття відходу козацьких військ. Кількатисячний козацький ар'єргард ціною свого життя стримав навальний наступ противника, а тим часом основні сили разом з артилерією покинули обложений табір. Зважаючи на складний рельєф місцевості, на якій розгорталася евакуація козацького табору, враховуючи потребу в подоланні трьох переправ, втрати козаків були величезними: за одними джерелами, вони склали приблизно чотири тисячі чоловік, а за іншими — близько восьми. Невмирущою славою вкрили себе кілька сотень козаків, котрі на одному з острівців посеред боліт і проток Пляшівки організували відчайдушну оборону. Попри величезну перевагу ворога, вони відмовились скласти зброю й здатися на милість переможців. У нерівному бою всі козаки загинули, викликавши своєю мужністю захоплення навіть у ворога.

У здобутому козацькому таборі під Берестечком коронні жовніри знайшли чимало вогнепальної зброї, гармат і пороху, 20 козацьких корогв, одну гетьманську булаву, скарбницю гетьмана, документи Генеральної військової канцелярії. До рук переможців потрапив посол турецького султана. А ще в таборі було знайдено прострілене стрілою тіло митрополита Корінфського Йоасафа, котрий супроводжував Богдана Хмельницького в поході й загинув під час атаки коронних жовнірів.

Попри перемогу, здобуту під Берестечком, Ян II Казимир не міг почуватися тріумфатором у повному розумінні цього слова. Адже королю не вдалося досягти головного — остаточно приборкати козацьку війну. Десяти днів героїчної оборони козацького табору було достатньо для того, аби нівелювати політичний резонанс від переконливої воєнної перемоги. Головним козацьким силам вдалося вийти з табору й уникнути повної капітуляції. Тим часом Хмельницький проводив спішні мобілізаційні заходи в Україні.

Для того аби продиктувати повсталому козацтву умови повної капітуляції, було необхідно йти в глиб козацької України. Король звернувся до шляхти із закликом не покидати військо і разом з регулярними частинами коронної армії продовжувати переможну кампанію. Але сенатори, які передали королівський заклик посполитому рушенню, заледве порятували своє життя ганебною втечею від розлючених шляхтичів. Навряд чи після пилявецької ганьби хтось зі шляхти все ще легковажив козацькою потугою. Проте продемонстрована козаками, здавалось би, у безнадійних ситуаціях заповзятість і хоробрість остаточно знеохотила ополченців до продовження війни. Згромаджена під Берестечком шляхта пригрозила Яну II Казимиру рокошем і через свого маршалка оголосила, що далі в Україну не йтиме. Королю нічого більше не залишалося, як розпустити посполите рушення, передати командування регулярними військами коронним гетьманам, а самому повернутися до Варшави. У глиб України Миколай Потоцький і Мартин Калиновський повели коронне військо, що нараховувало у своєму складі десь близько 30 (за іншими відомостями — 20) тисяч жовнірів.

«Неуважний полковник» чи «відважний лицар»

Мартин Небаба? Сіверський театр кампанії 1651 р.: Гомель, Сож, Ріпки...

Катастрофічність ситуації, у яку потрапила козацька Україна після поразки під Берестечком, посилювалася й тими обставинами, що склалися влітку 1651 р. на північно-східних кордонах Гетьманату, на теренах Чернігово-Сіверщини. Власне вже із зими на кордоні козацької України з Великим князівством Литовським панувала доволі напружена, нервова атмосфера, що виливалась у збройні сутички сторін. На початку ж червня козаки глибоко проникнули на терени Великого князівства та взяли в облогу Гомель, надавши цьому очікуванню великої війни ще більшого драматизму та напруги.

Утім здобути Гомель відразу не поталанило, і за кілька днів безуспішного стояння під містом чернігівський полковник Мартин Небаба наказав негайно «вдень і вночі повертатися назад». Причину такого рішення дослідники вбачають у прагненні реалізувати курс на досягнення політичного порозуміння з Янушем Радзивіллом, отож і небажанні дратувати в цей час литовського гетьмана. Але Радзивілл, отримавши напрочуд дружелюбні листи як від Богдана Хмельницького, так і Мартина