Читати книгу - "Чи це людина"

і п’ятеро дітей та успішну лимарну крамницю, але вже давно відвик думати про себе інакше, як про мішок, який треба періодично наповнювати. Шепшель не дуже сильний, не дуже відважний і не дуже злий; він також не особливо хитрий, і йому не вдалося влаштуватися так, щоб можна було хоч іноді передихнути, тому він вдається тільки до дрібних принагідних вивертів, до «комбінацій», як їх тут називають.

Час від часу він краде в Буні мітлу і продає її блоковому старості; коли йому вдається зекономити трохи капіталу у вигляді хліба, він позичає інструмент у блокового шевця, свого земляка, і кілька годин працює на себе; він уміє зробити підтяжки для штанів з переплетеного електричного дроту. Зіґі сказав мені, що бачив, як в обідню перерву він співав і танцював перед хатиною робітників-словаків, які кілька разів віддячували йому залишками своєї баланди.

Сказане може спонукати думати про Шепшеля з поблажливою симпатією, як про бідолаху, в душі якого більше не залишилось нічого, крім простого первісного бажання жити, і який відважно провадить свою маленьку боротьбу, щоб не загинути. Але Шепшель винятком не був, і коли трапилася нагода, він, безпідставно сподіваючись вислужитися в очах блокового старости і висунути свою кандидатуру на посаду мийника казанів, не вагаючись, доніс на Мойші, свого співучасника по крадіжці на кухні, і того засудили до шмагання батогами.

Історія інженера Альфреда Л. показує, крім усього іншого, наскільки необґрунтованим є міф про початкову рівність між людьми.

У себе вдома Л. керував дуже великою фабрикою хімічних виробів, і його ім’я знали (і досі знають) у промислових колах цілої Європи. То був здоровий чолов’яга років п’ятдесяти; не знаю, як його арештували, але в табір він прибув, як усі: голий, самотній і нікому не відомий. Коли я з ним познайомився, він дуже підупав, але на обличчі в нього збереглися сліди дисциплінованої і методичної енергійності; у той час його привілеї обмежувалися до щоденного чищення казана польських робітників; робота ця, на яку він не знати яким чином здобув виключне право, давала йому півказанка баланди щоденно. Цього, звісно, не вистачало, щоб задовольнити його голод; проте ніхто ніколи не чув, щоб він скаржився. Ба більше — він небагатослівно натякав на якісь грандіозні таємні резерви, на якусь надійну і прибуткову «організацію».

І це підтверджував його вигляд. Л. «тримав лінію»: руки й обличчя у нього були завжди чисті, він на рідкість самовіддано що два тижні прав свою сорочку, не чекаючи на щодвомісячну зміну (треба пам’ятати, що випрати сорочку означає знайти мило, знайти час, знайти місце у тисняві умивальні; навчитися уважно сторожити мокру сорочку, не відводячи ні на мить очей, і одягати її на себе, ясна річ, ще вологу, у тихий час, коли погасне світло); він мав спеціальні дерев’яні виступці, в яких ходив у душ, а його смугаста роба, чиста і нова, була йому досконало по фігурі. Фактично Л. цілковито набув вигляду промінента ще задовго до того, як став ним; тільки через багато часу я дізнався, що все це виставляння напоказ свого добробуту було плодом неймовірно наполегливих зусиль Л., який за кожну окрему покупку платив хлібом з власного раціону, зазнаючи таким чином додаткової нужди.

План його був далекосяжний, а це особливо варте уваги, бо замислив він усе це в середовищі, де панувала ментальність тимчасового, і Л. виконував його з жорсткою внутрішньою дисципліною, не шкодуючи ні себе, ні, тим паче, товаришів, які переходили йому дорогу. Л. знав, що між тим, щоб вважатися сильним і стати ним насправді, всього один крок, і що всюди, а особливо в концтаборі, де панує всезагальна зрівнялівка, респектабельний вигляд є найкращою гарантією, що до тебе будуть мати респект. Він доклав усіх зусиль, щоб не змішатися з натовпом: працював з показним завзяттям, за нагоди також дуже переконливо підганяючи ледачих товаришів; уникав щоденних бійок за краще місце у черзі по пайку, щодня отримував свій раціон баланди першим, хоч перша порція завжди була дуже рідкою, зате блоковий староста хвалив його за дисциплінованість. Щоб відрізнятися ще більше, у стосунках з товаришами він завжди поводився максимально чемно, і чемність цю можна було порівняти хіба лише з його абсолютним егоїзмом.

Коли утворилася — про що буде мова далі — хімічна команда, Л. зрозумів, що його час настав; досить було тільки чистого одягу та хоч і худого, але чисто виголеного обличчя посеред стада його брудних і неохайних колег, щоб відразу переконати капо та службу праці, що він належить до врятованих, що він потенційний промінент; тому («хто має, то дасться йому») його, звісно, зарахували до «спеціалістів», призначили головним техніком команди, а дирекція Буни взяла його лаборантом-аналітиком у лабораторію стиролового цеху. Відтак йому доручили екзаменувати новопризначених кандидатів у хімічну команду, щоб оцінити їхні професійні здатності; і він завжди робив це дуже суворо, особливо щодо тих, у кому він відчував імовірних майбутніх конкурентів.

Не знаю, чим скінчилась його історія; але вважаю цілком імовірним, що він уникнув смерті і нині далі живе своїм холодним і безрадісним життям людини, налаштованої завжди бути при владі.

У хімічній команді непоясненним чином з’явився раптом Еліас Ліндцін, номер 141565. Був то карлик заввишки не більше півтора метра, але я ніколи не бачив такої мускулатури, як у нього. Коли він голий, видно, як у нього під шкірою працює кожен м’яз, могутній і рухливий, мов окрема істота; якби його збільшити, не змінюючи пропорцій, його тіло могло б слугувати моделлю для статуї Геркулеса; але на голову краще не дивитися.

Під шкірою волосистої частини голови потворно виступають усі випуклості черепа. Масивний череп здається металевим або кам’яним; всього за палець над бровами видно чорний край відрослого волосся. Ніс, підборіддя, чоло та вилиці мають тверді і компактні обриси, а все обличчя нагадує таран. Від його постаті віє тваринячою життєвою снагою.

За роботою Еліас становить дивовижне видовище; польські майстри й самі німці часом зупиняються помилуватися тим, як працює Еліас. Здається, ніби для нього нема неможливого. Коли ми ледве піднімаємо один мішок цементу, Еліас носить по два, по три, а навіть по чотири, невідомо яким чином утримуючи їх в рівновазі, а коли дріботить своїми короткими кремезними ногами, то з-під свого вантажу кроїть гримаси, сміється, лається, горлає і співає без упину, немов легені у нього з бронзи. Еліас мавпою видряпується на риштування у своїх дерев’яних колодках, впевнено бігає по брусах, що висять над порожнечею; носить по шість цеглин, тримаючи їх у рівновазі на голові; вміє змайструвати собі ложку зі шматка бляхи і ножа з якоїсь залізяки; всюди знаходить сухий папір, дрова та вугілля і вміє за кілька хвилин розпалити вогонь навіть під дощем. Він може працювати кравцем, столяром, шевцем, цирульником; плює він на неймовірну відстань; наспівує досить приємним баском польські пісні та пісні їдишем, яких сам раніше не чув; може поглинути шість, вісім, десять літрів баланди і відразу вернутись до роботи, не страждаючи потім блювотою чи діареєю. Він уміє зробити собі на спині великий горб, а потім кривуляє такою почварою навколо барака, репетуючи і декламуючи щось незрозуміле, щоб