Читати книгу - "Школа Кіл, Рина Арчер"

Ноель Валлгард

Окава стала для мене справжнім домом. Не хотілося їхати, ні на мить. Єдине, що гріло душу, — зустріч з Алмірою. Вона снилася мені майже щоночі. Я бачив, як намагаюся її наздогнати, простягав руки, але вона вислизала, зникала в тумані, а потім… помирала в мене на руках. Від цих уривків снів мене пробирала лихоманка.

Можливо, це просто страх. Страх, що вона навіть не захоче зі мною заговорити.

Мій дракон жалібно підвивав щоразу, коли я згадував її. Я сподівався, що всі ці тривоги марні.

У день від’їзду я був сам не свій.

— Сину, з тобою відправиться Тінь, — мовив Верховний.

— Чому? — здивувався я. — Хіба мені щось загрожує? Можна ж відправити когось… менш важливого для тебе?

— Охорона — не єдина його задача. Юним драконам потрібен хороший вчитель з бойових мистецтв. Я шукав відповідного кандидата, і Тінь підійшов якнайкраще. До того ж, тут нам нічого не загрожує.

— Гаразд, — знизав я плечима. Тінь мені подобався. Він був мовчазним, завжди шанобливим, і я відчував до нього симпатію та повагу.

Я вагався лише щодо одного.

— Чи можу я заїхати до герцога Дарлійського? Це ж по дорозі.

— Не бачу причин відмовляти.

Зібравшись, я знову змушений був летіти каретою, запряженою грифарусами. Скоріше б отримати власні крила.

Політ був не надто комфортним, але швидким. Уже за годину ми приземлилися на подвір’ї знайомого —  Матея Дарлійського, мого колишнього начальника.

Ніхто не знав про мій візит, та золота карета, що звалилася з неба, ще й у запряжена летючими ящерами, навряд чи залишилася непоміченою.

Майже одразу до нас кинулися слуги — розгублені, з явним замішанням на обличчях. Ще б пак, вони навіть не знали, хто прибув. Щоправда, розпростерті крила Тіні навряд чи залишали простір для здогадок.

І ось уже на ганку з’явилися господарі.

Попереду всіх бігла Ліра — маленька, мов рожева хмаринка, дівчинка, яка, здавалося, просто ширяла в повітрі від радості.

— Ноель! — захоплено вигукнула вона. — Ти приїхав до мене в гості! А в мене скоро день народження! Ти ж прийдеш?!

— Привіт, могутній драконе, — озвався Матей з усмішкою. — Як там, за горами?

— Будеш добре поводитися — може, і дізнаєшся, — засміявся я.

Ми не бачилися лише кілька днів, але здавалося, що минуло пів життя.

— Якими шляхами до нас завітав? — поцікавився герцог.

— Проїздом. Дорогою до Школи вирішив заїхати до вас.

— Значить, ти точно зможеш прийти на день народження! — не вгамовувалася Ліра. — У мене буде величезний торт, справжні акробати, і бал! Ти ж будеш зі мною танцювати?

— Якщо мене відпустять із занять… — спробував я ухилитися.

— Дракона? Не відпустять? — Матей пирхнув.

— Не полегшуєш ти мені життя, — скривився я. — Не міг би хоч раз промовчати?

— Ходімо хоч перекусиш перед дорогою. А давай я напишу Алмірі, може, ви прийдете на бал разом?

Авгур заричав. Що це? Ревнощі?

— Напиши… мабуть, — пробурмотів я.

— До речі, — згадав я, — чи не позичиш мені коня? Не хочу ще раз летіти на грифарусах.

— Без питань, бери.

За вечерею мене знову охопили спогади про столицю, про час, проведений разом із Матеєм. І, звісно ж, про Алміру. Як вона? Чи перестала шарахатися від кожного дракона? Скоро я дізнаюся…

— Я відправив їй листа із запрошенням на свято, — повідомив Матей.

— Ти написав, що я їду?

— Звісно ні. Навіщо псувати сюрприз?

Сюрприз, дійсно, вийде грандіозний… Особливо якщо вона зовсім не хоче мене бачити.

Попрощавшись, ми вже збиралися вирушати, коли виявилася одна проблема. Я забув попередити Тінь, що поїду верхи.

— Але ми не можемо залишити грифарусів тут, — заперечив він. — Люди не вміють за ними доглядати.

— Тоді відправимо їх назад?

— Ви принц. Карета має доставити вас до Школи Кіл.

— Я не сяду в це знаряддя тортур, якщо є інший спосіб дістатися туди.

Зрештою, карета злетіла назад, а ми вирушили конями.

Тінь неохоче погодився їхати верхи, хоча волів би летіти. От тільки в лісі не розмахнешся крилами, а втрачати мене з виду він не міг.

Дорога була хорошою, погода — ясною. Ми дісталися Школи за шість годин, уже в повній темряві.

Ніхто не чекав нас так пізно.

Тінь вирушив прилаштовувати коней, а я — на пошуки керівництва.

Зайшовши до холу, я роззирнувся. Куди далі?

— Щось я тебе тут раніше не бачив, — пролунав голос збоку.

Я обернувся. На сходах стояв дракон, пильно дивлячись на мене.

— Хто ж ти такий? — запитав він.

— Мені потрібно знайти директорку. Не підкажеш, куди йти?

— Може, й підкажу… Якщо скажеш, хто ти такий.

— Це Ноель, можеш привітати свого принца… Дейрон, — почувся голос Тіні, що саме зайшов до замку.

— Що? Звідки взятися принцу? У дядька Ейнара не було дітей, — заперечив нахаба. — Хіба що…

— Так, ти правильно все зрозумів. Його мати — Мейніс.

— То значить, кузен? — швидше ствердив, ніж запитав Дейрон. — Ну, ходімо, проведу вас.

Мені здалося, чи він навмисне водить нас колами? Ну не може ж замок бути таким великим. Нарешті він зупинився перед дверима.

— Далі якось самі. Я вам у слуги не наймався, — заявив кузен і пішов геть.

Ми постукали. Отримавши запрошення, увійшли в кабінет директорки. За столом сиділа худенька леді в ошатному костюмі, наче зараз не пізній вечір. Волосся акуратно зібране у пучок, на столі всі папери складені рівними стопками. Ідеальний порядок.

— Доброго вечора, леді Фрея. Я Тінь. Верховний прислав мене на заміну викладачу «Бойових мистецтв».

Леді Фрея підвела голову, уважно оглянувши спершу Тінь, а потім і мене, наче сканером. Моєму драконові така увага зовсім не сподобалася, як і сама леді.

— Нарешті когось прислали. Як тендітна жінка може впоратися з неконтрольованим полчищем драконів? Вони вже ледь не рознесли замок.

Тінь усміхнувся. І не дивно. Дивлячись на цю жінку, важко було припустити, що вона хоч щось не контролює.