Читати книгу - "Вихованню (не) підлягає, Ольга Іваненко"

Цієї ночі, хоч я і втомилася під час прогулянки, заснути так і не змогла. Тому, після сходу сонця я вирушила на ранкову прогулянку, прихопивши із собою склянку молока та булочку з корицею.

Мені все не давали спокою думки про вчорашню ніч та плани на завтрашній вечір. Мені варто було добре підготуватися до мого гостя, щоб нам було чим зайнятися, окрім як у ліжку один у одного ковдру забирати.

Більш того, мені ще варто було підготуватися до робочого дня, щоб знати, що розповідати протягом трьох уроків того ж дня. Добре, що понеділок у мене був вихідним, і я могла впоратися з усіма своїми планами.

- На ранкову пробіжку? - незрозуміло звідки з'явилася Алісія. - Відмінне рішення. Можу допомогти підібрати тобі комплекс вправ, щоби виглядати ефектно. Все ж, ти в нас тепер дівчина вишуканого красеня.

- Якби ж, - я показала знайомій склянку та решту булки.

- Знайшла чим лякати, - Алісія змахнула рукою, і переді мною з'явилося велике тістечко. - Щоранку з'їдаю його з чашкою міцної кави. Тож, булка з молоком ще й не так страшно.

Я хотіла ще посперечатися з приводу непотрібних сніданків, але до мене підлетіла блакитна лійка, до якої якимсь чарівним словом був прикріплений паперовий пакет.

- Здається, хтось тобі послав пошту, - Алісія кивнула на пакет. – Може, подарунок від твого нового кавалера?

- Навряд, - я здивовано дивилася на лійку, яка кружляла наді мною. - Занадто проста упаковка для нього.

- У будь-якому разі, тобі треба її взяти, - порадила дівчина. – Некрасиво ось так ігнорувати пошту. Раптом, наступного разу образяться і не доставлять?

Я знизала плечима і підняла руку, щоб ця дивна літаюча штука опустила мені посилку.

І тільки вона опинилася в моїх руках, лійка відлетіла. А я почала розглядати вміст пакету. Там був невеликий пакунок і записка, яку я розгорнула насамперед, сподіваючись, що це не чергова витівка Оскара.

На пом'ятому папірці дуже кострубатим почерком було виведено доволі страшну інформацію, яка напружила мене з перших рядків.

- Я в боргу перед твоїми батьками, - прочитала я вголос, щоб Алісія не згоріла від цікавості. - Сподіваюся, цим я оплачу ту допомогу, яку вони надали мені.

- Це все? - вчителька фізкультури заглядала в пакет через моє плече. – Що там ще? Хто надіслав його тобі?

- Не поспішай, сама нічого не розумію, - пирхнула я і потяглася до вмісту пакунка.

Щоб не було там всередині нього, захована ця дрібниця була в кілька паперових аркушів. І поки я дійшла до його вмісту, я ще раз подумала про розіграш. Але настав час останнього листка, на долоню мені з його нутра випав ланцюжок. А за ним впав важкий кулон у вигляді ромба.

Не знаючи, чого чекати, я кинула листи на землю і, витягнувши руки подалі, про всяк випадок, розкрила його.

На щастя, нічого страшного не сталося. Усередині була невелика фотографія двох дорослих з крихітною дитиною, а з іншого боку вигравіруваний напис, який, щоб прочитати, довелося дуже близько піднести кулон до очей.

Варто мені було прочитати, що там написано, як земля пішла з-під ніг. Я ошелешено дивилася на Алісію, не вірячи напису на кулоні. Це не могло бути правдою. Ні.

Я знову піднесла кулон до очей і, запинаючись, прочитала в слух Алісії, яка нічого не розуміла.

- Нашій улюбленій донечці, Марі Харлон, - ледь видавила я з себе ці слова.

Я придивилася до фотографії. Точніше, до дівчини, яка тримала на ній немовля. У неї були такі ж брови та волосся, як у мене. А у чоловіка, який з неприхованою гордістю обіймав дівчину, були такі ж сині очі.

Не вірячи в те, що відбувається, я розглядала фотографію, не уявляючи, як вона опинилася тут. І хто міг надіслати мені такий подарунок.

- Це твоя родина? - невпевнено запитала Алісія.

- Не знаю, - зізналася я. – Я не пам'ятаю їх. Мене у піврічному віці знайшли під дверима лікарні далеко звідси. Моє ім'я було вишито на куточку пелюшки. Це вся інформація, яку я знаю про себе.

- Це жахливо! Що ж сталося з твоєю родиною?

- Не знаю, - я похитала головою. – У притулку мені казали не найдобріші люди, що мене проміняли на пляшку і викинули як непотрібну річ.

- Хіба таке можна говорити дітям?

- Не знаю. Спочатку я ображалася, плакала. А потім вирішила довести всім, що чогось варта. Я єдина закінчила школу з відзнакою та вступила до університету. Всі ці роки я ображалася на тих, хто мене покинув. Але зараз, дивлячись на цю фотографію, у мене вперше з'являється думка, що мене не просто так залишили одну в цьому жорстокому світі.

Я знову глянула на фотографію. Це не могло бути правдою. Але й не могло бути розіграшем, адже, я нікому не розповідала про подробиці своєї біографії. Ніхто в цьому світі не міг мене знати. Але звідки тоді цей кулон? Хтось зберігав його стільки років. І де люди, які були на фото?

- Пробач, мені хочеться побути однією, - сказала я знайомій і побрела до своєї кімнати.

Зараз я не думала про майбутнє побачення і роботу, до якої підготуватися сьогодні. Я йшла вперед, нікого не помічаючи. І, зайшовши до будівлі академії, в когось врізалася.

Від зіткнення з рук випав кулон. І його підняв той, у кого я врізалася.

На мій страх це був Оскар. Тільки його зараз не вистачало. Він з цікавістю розкрив мій несподіваний подарунок і швидко розглянув усе.

- Які у тебе тут пухкі щічки, - засміявся він, тикаючи пальцем у немовля.

- Віддай та вали лісом, - прогарчала я і вихопила свою річ.

Не вистачало ще, щоб цей директорський синочок почав дражнити мене.

На щастя, він не продовжив своїх знущань. І швидко зник за дверима. А я пішла до своєї кімнати, звідки не збиралася виходити.

Я впала в ліжко, утримуючи перед собою фотографію і не стримуючи сліз, які потекли струмком від власної безпорадності. Я вже багато років була впевнена, що моє минуле залишилося далеко позаду. І, раптом, воно спіткало мене настільки несподівано, що це було для мене сильним потрясінням.