Читати книгу - "Вихованню (не) підлягає, Ольга Іваненко"

Я боялася, що це може бути якась помилка. Що мені здається ця схожість із людьми на фотографії. Я почала крутити кулон, сподіваючись знайти ще якусь інформацію. Але більше нічого на ньому не було.

Тоді я розтерла мокрі очі руками, розпустила волосся, яке було зараз у хвості, і підійшла до дзеркала, не відпускаючи фотографії. Так, зараз моє обличчя було червоним і розпухлим від сліз. Але, навіть у такому моєму образі, я знаходила схожість із людьми на фото.

Тепер, при детальному розгляді, я знайшла ще більше подібностей до дівчини на фотокартці. У нас однаково стирчали вилиці. І, якби не карі очі та ніс із горбинкою, ми були б однакові. Це не могло бути неправдою. З кожною хвилиною я все більше запевнялася, що на фото мої батьки. І від цього виникало ще більше питань.

Де вони зараз? Хто впізнав у цьому карапузі в чепчику, мене? І як цей кулон потрапив сюди із мого світу?

Я повернулася до ліжка, накрилася пледом з головою і притиснула до себе цей несподіваний подарунок.

Я не хотіла виходити зі свого укриття. Але в двері постукали, і довелося відповісти набридливим відвідувачам:

- Я зайнята! - постаралася я крикнути голосніше, хоч у роті все пересохло. - Залишіть мене у спокої.

- Розмріялася! - почула я голос Люсі. - Негайно відкривай! Інакше – я виб'ю двері, і тобі не буде чим закриватися.

Довелося підвестися і відчинити двері.

Зустріла свою гостю я, не підводячи голови, щоб вона не бачила моїх заплаканих очей. Але це не допомогло. І подруга кинулася обіймати мене.

- Алісія мені все розповіла по секрету, - сказала вона, а потім замкнула двері. - Чому ти не розповідала про себе нічого? Я була в такому шоці, коли дізналася про твоє тяжке дитинство.

- Намагаюся не поширюватися про це, - зізналася я і вмостилася на ліжко. – Коли люди чують, що хтось із притулку, одразу уявляють неконтрольваного безпритульника, який стріляє по кутах цигарки. Я ж завжди намагалася бути іншою. Тому й не згадую про своє дитинство, щоби мене не порівнювали з якимось шаблоном.

- Я б так ніколи не подумала, - постаралася переконати мене Люсі. - Цікаво, хто міг тобі це надіслати? Може, твій новий знайомий?

- Навряд, - я похитала головою. - Він не питав мого імені. Хоча, він дізнався звідкись, де моя кімната. Може, справді впізнав мене? Але дивно все це. В якому він може бути обов'язком перед моїми батьками. Цікаво, де вони зараз?

Люсі не відповіла на це запитання. Та й мені ставало ясно, що не просто так мені надіслали лише фотографію. Від цих думок ставало ще гурше. Як же було важко думати, що ті, кого я знайшла, аж через стільки років, можливо, і не знайдуться ніколи.

- Не сумуй, - Люсі сіла поряд. – Ми обов'язково докопаємось до істини. Можливо, якщо тебе батьки залишили в ранньому дитинстві, це пов'язано з повстанням гоблінів, яке почалося двадцять шість років тому.

- Ти про що? – я спохмурніла, розуміючи, що це збігається з моїм роком народження.

- Ти що, так погано нову історію вчила? – здивувалася Люсі. – Два роки гобліни влаштовували магам моторошне життя за приниження та утиски під керівництвом Конора Крику.

- А це хто? - я здивовано дивилася на подругу, розуміючи, що мені варто ознайомитися з історією цього світу.

- Ти у школі вчилася? - Люсі витріщила очі і витріщилася на мене. – Це найжахливіший злочинець нашого сторіччя. Він народився від забороненого кохання чарівниці та гобліна. Цей виродок, як закінчив академію, вирішив помститися всім кривдникам, які глузували з його зовнішності. Але, крім них, дісталося пристойній частині мешканців.

- А де він зараз? – я спробувала порахувати в голові, скільки, приблизно, років цьому Крику.

- У підземеллі за озером, - Люсі махнула кудись за мою спину. – Там є в'язниця для тих, хто за свої вчинки повинен довічно гнити у темних стінах.

- Біля академії розташована в'язниця? - я жахнулася від настільки близького розташування цього страшного місця.

- Якщо ти вважаєш наше озеро таким маленьким, то біля, - Люсі невдоволено подивилася на мене. - Ти, хоч, уявляєш його розміри? Щоб дістатися іншого берега, треба годину на катері плисти.

- Ой так? - я зрозуміла, яку дурість сказала.

А Люсі з підозрою дивилася на мене. І я розуміла, що час розповіді, звідки я родом, невпинно наближався. Багато чого я не знала про цей світ. Наприклад, ця історія про гоблінів. Впевнена, про це знає кожен школяр. А для мене це диво дивне.

Люсі нічого більше не говорила. Вона підняла медальйон, який я поклала на ліжку, і почала розглядати фотографію.

- Це, очевидно, не сторонні тобі люди, - зробила висновок після довгого розглядання. – Та й цей карапуз дуже схожий на тебе. Отже, не думаю, що це чийсь жарт. І, гадаю, ми знайдемо того, хто тобі підкинув його.

- Сподіваюся, - із сумнівом кивнула я.