Читати книгу - "Мольфар"

До цього часу мої статті ставили на перших шпальтах газет, тому що вони завжди мали присмак гарячих приправ. Полювання за сенсаціями привело мене до грані, за якою можна було влипнути у багно „папараці“.

Мені били пику, я сам влізав у скандальні бійки. Гострий смак сенсації, бажання не злазити з перших шпальт, врешті-решт — гроші…

Кожна професія має свої провалля і вершини. Мені було тридцять років — вік Христа — а я прагнув ошелешити читача новим „скандалом“ на шпальтах газет, і поза тим очі мої нічого не бачили…

Азарт гієни…

І тоді я отримав доручення поїхати на гірськолижний курорт для „крутеликів“. Надійшла інформація, що один високопосадовець катався там зі своєю черговою „зіркою“ і втрапив у халепу. Вони обидвоє отримали важкі травми, а оскільки лікуватися у столичних лікарнях було ризиковано, і оскільки стан потерпілих був украй важким, хтось пустив чутку, що їх таємно зцілює мольфар…

Від цього слова мене аж у жар кинуло.

Оце так сенсація! Оце буде пропарка!

За роки своєї роботи я навчився дивитися на життя лише крізь шпарку фотоапарата, мої слова служили тільки стрілою, якою влучали в ціль. Спершу мене нудило від вигляду крові, коли доводилося робити кримінальні хроніки, спершу у словах тремтіли інколи сльози, а я перетворював їх в оцет.

Та згодом я став цинічним, як хірург, — з тією лише різницею, що від мого слова люди не помирали.

Так мені здавалось…

Я розумів, що пертися на базу нема сенсу. Туди мене зараз ніхто не пропустить, там така охорона, що не варто гаяти часу.

І я пішов „у народ“. З рюкзаком на плечах став туристом, — тим більше, що сенсація не могла зістарітися, її треба було збирати по крупинці дуже обережно, щоби не нарватися…

Я вибрав просту тактику. Знаходив у селі старих людей, розповідав їм, що мій друг потрапив у халепу, йому потрібна дуже добра допомога, але в лікарню він лягти не може…

Я шукав знахаря. Дуже доброго знахаря.

Врешті мені нарадили стару цілительку, яка жила високо в горах.

Я добрався до її хатини, що вінчала вершину гори. Кругом-полонина: ніякого саду ані сарайчика. Лише глибоченний колодязь.

Була рання весна — гори вкрилися квітами, чисте повітря дзвеніло так, що кожен крок звучав, як постріл.

Старої вдома не було. Я обійшов полонину, зійшов униз до лісу ледь помітною стежкою. І тут побачив стару: вона копала коріння. Так заглибилася у своє діло, що не помітила мого наближення.

— Не бреши мені, — сказала, коли я підійшов, не обертаючись. — Я вже занадто стара, щоби тратити час на таких шмаркачів, як ти. Кажи, чого прийшов?

Уперше за свою журналістську практику я розгубився. Як правило, завжди мав справу з такими ж брехунами, як сам: то були політики, артисти, криміналісти, явні злочинці — в законі і поза законом.

А бабуся була справжня і самодостатня, як ця криниця на горі.

Сів на траву і спробував зібратися з думками. Але щось у мені вибухнуло наперекір розуму — і я сказав:

— Я — журналіст. Маю доручення написати про мольфара.

Стара тихо засміялася і підняла голову. Уважно оглянувши мене, вона зібрала корінці в плетений кошик і сіла на землю неподалік.

— А нащо тобі мольфар? Пиши про чабанів, про ведмедів, про цимбалістів… записуй коломийки…

— Бабусю, не смійтеся, але робота є робота. Мені потрібен мольфар!

— Йому потрібен мольфар! — стара зайшлася сміхом, а потім раптом стала дуже суворою.

— Іди, дитино, не наривайся на біду. Мольфар — не лялька для таких шмаркачів, як ти. Він сам приходить до тих, до кого його покличе серце.

Стара зібралася йти.

— Почекайте, я добре заплачу вам за нашу розмову. У мене друг…

— Не бреши!

Напевно, з охороною бази було б легше домовитися. Я змушений був змиритися і піти.

Стара йшла позаду, і коли я вже почав спускатися стежкою вниз, вона раптом гукнула мене:

— Хлопче, зачекай! Щось тобі скажу!

Вона присіла на стару колоду і вказала на місце поруч.

— Нема у тебе друга. І мольфара ти шукаєш не тому, що він тобі цікавий. Якби ти хоч уявив собі, у що пхаєш носа… у нас бояться навіть це слово вимовляти…

— Я це помітив…

— Ти хочеш нашкодити людям. То пусте, ким є ці люди. Але вони люди. І вони зараз перед Божою волею. Ти хочеш із нею побавитися? Тобі вже скільки років?

— Тридцять.

— У тебе ні сім’ї, ні дітей. Ти — як пес шолудивий: все гавкаєш і гавкаєш. Хтось кидає тобі гроші, ти кидаєш комусь кістку…

Я бачу твою маму. Вона багато плаче через тебе…

— Моя мама померла…

— Дуже рано померла. То був серцевий напад. Ти скривдив дуже близьку їй людину…

У цю мить я сам опинився на грані серцевого нападу. Так, я „полював“ на свого вітчима — як журналіст. Я ненавидів його і вважав, що він зіпсував мої стосунки з матір'ю…

— Скажи мені, дитино, — м'яко сказала бабуся і взяла мене за руку. Її рука була шорсткою і дуже гарячою… Жар обпік мої пальці — і на мить здалося, що це мама тримає мене за руку… — Ти що — уявив себе Богом? Тільки Бог судить кожного з нас. Тільки Бог може Словом своїм побивати або милувати… а людське слово має бути місточком між берегами… тільки місточком, через який одне серце ходить в гості до другого… Ти нікого не любиш, дитино, — твоя ненависть погубить тебе… І забудь про мольфара. Якщо тобі хтось десь покаже на нього, як хтось сам назветься мольфаром — не вір. То все пройдисвіти або знахури, що заробляють на хліб… як я… Хтось народжується сліпим — і він не знає, що таке видіти світ. У нього свій світ. А хтось народжується з добрим зором — і не знає, як то ходити навпомацки. Мольфар уникає людей, бо він бачить не тільки очима, а серцем і розумом. Він чистий. І має велику силу…

— Я чув, що вони бувають білі і чорні…

— Білі і чорні? Подивися на небо: воно біле чи чорне?

— Ну, ясне. Майже біле.

— А вночі воно чорне. І хто так придумав, щоби небо було то білим, то чорним? Хто таке придумав, той знає, який може бути мольфар і нащо йому таким бути… І що би він не робив — усе виправдане… Він сам бачить, до кого треба прийти. Ти ще не готовий зустрітися