Читати книгу - "Таємниця катакомб"

Орден Доміні Канес був заснований ченцями, які вважали себе покликаними допомогти Господу й Ісусові Христу прискорити настання Судного дня.

Для досягнення мети — загибелі світу — годилися усі засоби.

Мета виправдовує засоби, як то кажуть.

Якщо мета поставлена висока, то байдуже, як її досягнути.

Орден Доміні Канес колись давно володів старовинною прикрасою. Вона була схована в тріщині з тильного боку хреста, який дістався їм у спадок від жіночого монастиря в Римі.

«Кулон-трикутник!» — здогадався Роберт.

Ченці Доміні Канес поклали коштовність у скриньку з найшляхетнішого золота, оздоблену пурпуром та шовком, і зберігали як святиню. А за кілька століть монастир захопили вікінги — бородаті варвари з засніженої країни на півночі. Вікінги пограбували монастир, забрали всі коштовності й украли скриньку з найдорожчою реліквією.

Yesssss!

Вікінги! А якщо бути точнішим: Бйорн Залізний, Галльстейн і Раґнвальд Кривавий Зуб.

Роберт втупився поперед себе невидючим поглядом. Раґнвальд Кривавий Зуб забрав прикрасу з собою; спершу до Норвегії, а потім — у могилу. А інша така сама прикраса залишилася у закинутих катакомбах…

Анґеліна одягнула йому ту прикрасу на шию.

Невже він справді наткнувся у підземеллі на ченця ордену Господніх Псів? І не просто на ченця, а на ченця, котрий вважав, що має право вбити, якщо це необхідно задля Бога… Вочевидь, за кулоном-трикутником, який опинився в нього на шиї, і полювали ченці. Мабуть, гадали, що це така сама коштовність, яку поцупили в них вікінги!

«Ще добре, що вони в Римі за нею полювали, а не тут», — подумав Роберт.

ГОСПОДНІ ПСИ

Ніч

Осло

Бліда важка повня висіла в небі.

Вони запаркувалися між невеликою вантажівкою і скутером на вулиці перед багатоповерхівкою, де мешкав Роберт. Вони змінили авто. Лючіо був певний, що Роберт щось запідозрив.

Інші ченці вважали Лючіо аж надміру обережним. Те, що Роберт кілька разів приглядався до авта з затемненими вікнами, зовсім не мало б означати, що він відчував за собою стеження. Жодних підстав для Робертових підозр наче б не було. Але Лючіо наполіг на своєму. Треба змінити автомобіль. Блакитний цього разу. З затемненими вікнами.

Лючіо сидів на пасажирському місці. Валентино — за кермом. Решта спали хто де: одні — в готелі, інші — в кам'яних келіях, які їм виділили на час деякі норвезькі монахи. Лючіо сподівався спокійної ночі, але пильності не втрачав: не можна дати малому жодного шансу вислизнути з їхніх рук під покровом темряви. Роберт розумний хлопець. Тут і сумніву немає. Справжній приватний детектив. Дані з Робертового комп'ютера й прослуховування його телефону свідчили, як багато хлопчисько вже довідався. Ультіма Туле. Доміні Канес. Напад вікінгів на місто Луну. А яку мережу контактів він створив! Священики, парапсихологи, професори… Іноді Лючіо думалося, що Роберт знає про амулет більше, ніж він сам.

Лючіо знав, що стане ченцем, ще як був малим хлопчиком. Він любив монастирську атмосферу, йому подобалась цілеспрямованість монастирського життя. До того ж орден Доміні Канес не був схожий на всі інші чернечі ордени. Доміні Канес були обрані для священної місії. Господь потребував помічників на землі. Помічників, які в разі потреби радо пожертвували б своїм життям заради Бога. Лючіо, немов мурашка, працював на благо спільноти. Можливо, він не завжди розумів велич, задля якої докладав стільки зусиль, але хто її, зрештою, розумів? Хіба розуміє мураха, де найпотрібніша в мурашнику саме її ялинова хвоїнка? Відповіді на деякі запитання варто залишити тим, хто має ширше видноколо і глибше розуміння світу.

Ще новіцієм, — коли проходив випробувальний термін перед складанням чернечої обітниці, — Лючіо засвідчив свою ретельність та відданість справі. Абат і кардинал дуже швидко оцінили надзвичайні чесноти молодого Лючіо. Тому його рано залучили до спеціально тренованого таємного загону, який орден за потреби висилав для виконання особливих завдань. Піхотинці Господа. Господні Пси. Вони сумирно виконували свою місію — наближали Судний день.

Лючіо та Валентино спали по черзі. Година сну — година стеження. Вулиця тиха й безлюдна. У багатоповерхівці майже всі вікна темні. Лючіо точно знав, за яким вікном спав Роберт. У лівому навушнику він чув важке, розмірене дихання хлопчика. У правому — тихе посопування Робертової мами. Темрява й монотонні звуки заколисували. Однак Лючіо не мав права задрімати.

Близько п'ятої ранку з'явився поштар. Лючіо провів його поглядом. Він під'їжджав на велосипеді до під'їздів, на кілька хвилин зникав у будинку і їхав далі. Десь перед восьмою з під'їзду підстрибом вибіг Роберт. Лючіо розбудив Валентино. Судячи з ранця на спині, Роберт поспішав До школи. Вони об'їхали школу й стали на протилежному боці вулиці. Шкільне подвір'я лежало перед ними, як на долоні.

Лючіо не розумів логіки в поведінці Роберта. Що він надумав? Де заховав амулет? Навіщо відвідує усіх цих людей? Роберт немов провадив власне, дуже приватне, законспіроване слідство. Але ж це неможливо! Що він може вистежувати? Він уже ж має амулет! Лючіо нічого не розумів.

І це його сердило.

Розділ X

Смерть

Осло

I

«Дивно!» — подумав Роберт.

Учора був автомобіль кольору мокрого асфальту з затемненими вікнами, який впав йому в око. Сьогодні — блакитний. Теж з затемненими вікнами. Він помітив його, коли вибігав з дому, кваплячись до школи. Авто стояло трохи віддалік на вулиці — між вантажівкою та скутером. А тепер онде видніється за шкільним подвір’ям.

Навряд чи те саме авто.

Роберт спробував зазирнути досередини, коли проходив повз нього, але побачив лише власне відображення. І все ж йому здалося, ніби в салоні хтось сидів. Він не міг цього знати. Просто вчував якимось шостим відчуттям.

Дурниці, дурниці, дурниці.

Насправді ж, усе дуже просто. Якщо налаштувався помічати червоні автомобілі, то всюди ввижатимуться самі лиш червоні авта.

II

Після останнього уроку Роберт і Свейн разом подалися додому, продовжуючи вчорашню дискусію про спіритизм.

Свейн вважав смерть кінцевою станцією. Коли людина вмирає, то вже вмирає, назовсім. Якою та смерть не була б. Тіло помирає. Думки — теж.

— А якщо це не так, — заперечив Роберт. — Уяви, ніби душа живе далі після смерті тіла.

— У який спосіб? — запитав Свейн.

— У будь-який!.. Незалежно від тіла.

— Пхе!

— Може, примара — це образ, який зуміла колись створити душа, щоб ми, живі, могли її побачити. Можливо, душа намагається показатися нам такою, якою сама себе запам’ятала, коли