Читати книгу - "Таємниця катакомб"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— У такому випадку мільйони душ весь час літають навколо нас.
— Або ж тільки деякі з них… Ті, що чомусь залишилися тут.
— Чому?
— Хіба я знаю? Бо не змогли потрапити до царства мертвих? Може, не здогадуються, що вже померли і просто… чекають.
— Чекають? На що чекають? Чи на кого?
— Кажу ж, не знаю! — роздратовано вигукнув Роберт.
Далі друзі йшли мовчки.
— Як тоді бути з твоєю бабусею? — раптом озвався Роберт.
— А що таке з моєю бабусею?
— Ти ж казав, що бачив її. Уже після її смерті… Як ти міг її бачити, якщо не віриш у таке?
Свейн зупинився, мов укопаний. Він довго мовчав, аж, зрештою, сказав:
— З бабусею — то інакше… Я не знаю, що саме бачив. Може, то було бабусине відображення, яке дивним чином зависло в нашій гірській хатині.
— Відображення?
— Ну, як картинка на диску — записав і можеш переглядати. То була не бабуся, а лише її зображення.
Роберт замислився. До такого він не додумався. А якщо Анґеліна була відображенням дівчинки, яка жила сотні років тому?
Але ж вони розмовляли! Як картинка може відповідати за запитання?
III
Мама приготувала на обід рибні фрикадельки в білій підливці. З креветками. І карі. Робертові смакували рибні фрикадельки в білій підливці з креветками й карі.
Раптом мама, з повним ротом, почала сміятися.
— Ото вже я! Безнадійна!
— Я знаю, — усміхнувся Роберт.
— Не повіриш, я забула повернути позичений телефон, коли забирала свій з ремонту!
— Ну то можеш тепер телефонувати сама собі…
— Заїду в майстерню завтра.
— Мамо? — озвався Роберт, коли вже наївся по саму зав’язку.
— Мгм?
— Ти щось чула про Доміні Канес?
— Доміні-хто? Книжка? Фільм?
— Чернечий орден.
— Ти маєш на увазі домініканців?
— Ні! Доміні Канес. Це означає Господні Пси.
— Уперше чую.
— Саме ченця того ордену я зустрів у катакомбах.
Мама перестала жувати.
— Він мав перстень з символом — хрест та ікло. Тому я знаю, що він з того ордену.
— Роберте…
— Це правда! Можеш сама перевірити в інтернеті!
— В інтернеті багато чудасій віднайдеться. Не все там є правдою.
— Це давній-предавній орден, мамо. Справжній. Знаєш, яке їхнє призначення. Вони…
— Більше про це ані слова!
— Гаразд, але їхнє покликання — допомогти Богові прискорити Судний день. Загибель світу.
— Досить!
— Але…
— Не хочу нічого й чути! Гадаю, це не пов’язано з отою Анґеліною?
IV
Священиця Вібека Віллюм була присадкуватою, повнотілою жінкою, з надто великими окулярами й вогненно-рудим волоссям. Вона відчинила Робертові двері, весело сміючись.
— Як приємно! — вигукнула вона.
Ще в передпокої Роберт здогадався, що Вібека Віллюм пекла булочки.
Вони ввійшли до вітальні.
Вібеці було дуже цікаво почути про Робертові пригоди. Хлопчик розповів про подорож до Рима й про те, що трапилося у катакомбах. Про Анґеліну не обмовився і словом. Не мав жодного бажання заводити ще одну дискусію, була вона насправді чи ні.
— І там ти знайшов малюнок на стіні? Око з хрестом усередині?
— Так. А ще рибу. Тобто зображення риби, видряпане в камені.
— Символ ранніх християн. Але ти це, мабуть, і сам знаєш.
— Знаю… То ви знайшли щось про той символ? Око з хрестом?
Вібека Віллюм вийняла зі стелажа книжку й розгорнула її на закладці.
— Цей символ ти мав на увазі? — запитала вона.
Роберт ледь не скрикнув, вражений.
— Той самий знак! — вигукнув він і показав фото в своєму мобільному телефоні.
— Око святого Горація, — кивнула Вібека.
Роберт здригнувся. І сам не знав, з чого б це.
Око святого Горація…
Горацій? Де він вже чув це?
— Що таке око святого Горація?
— Горацій був римлянином і жив у III столітті. Мав фах чинбаря, вичиняв шкіри тварин. Молодим брав участь у переслідуванні християн. Але згодом, у зрілому віці, навернувся у християнство, став побожним і вченим чоловіком, а кілька століть по тому його проголосили святим.
ФАКТИ ПРО СВЯТИХ
Святий — це людина, яка не лише жила смиренним і благочестивим життям, але й яку за її віру та вчинки вважали святою і більше наближеною до Боґа, ніж решта людей. Після смерті така побожна людина ставала святим. Проголошення святих — звична процедура в католицькій церкві, яка налічує понад десять тисяч святих. Деяких святих вважають покровителями окремих професій, інших — покровителями тварин або хворих. В образотворчому мистецтві святих часто зображають з німбом навколо голови.
— За які заслуги?
— Вважалося, що він був своєрідною з’єднувальною ланкою між звичайними людьми та Ісусом Христом.
— Хоч сам колись переслідував християн?
— В усіх нас закладена можливість до навернення в істинну віру, можливість залишити свої гріхи в минулому й віддатися служінню Отцю небесному…
— Розкажіть про символ! — урвав тираду Роберт, побоюючись, що Вібека Віллюм надто захопиться і виголосить цілу недільну проповідь.
— Ага, символ… Око святого Горація. Хрест в оці. Гербом чинбаря Горація (сьогодні це назвали б логотипом) було око. Цей знак він ставив на усіх вичинених шкірах. Згодом хтось додав до ока ще й хрест. Цей символ церква перестала використовувати ще 600–700 років тому. Але тривалий час в епоху Середньовіччя око святого Горація символізувало навернення грішників у християнську віру, бо ж і сам Горацій з грішника став віруючим. Ось, можна побачити…
Вібека Віллюм знову підійшла до книжкових полиць і вийняла стару книжку в шкіряній палітурці.
— Цій книзі вже сто років. Давня грецька версія старовинного трактату «De fide ad Gratianum Augustum», написаного ще в IV столітті отцем церкви Амвросієм Міланським. Тут він розповідає історію Горація (до речі, ще задовго до проголошення його святим), подаючи її як повчальну спонуку до наслідування.
— Що там написано?
Вібека Віллюм прокашлялася.
— Мені доведеться на ходу перекладати норвезькою, то вже потерпи трохи мою повільність:
У Римі в той час жив чинбар на ім’я Горацій. У юності він був запеклим ворогом християнського вчення і разом з іншими собі подібними регулярно переслідував та вбивав римлян-християн. Про раніше життя Горація ми знаємо з листа, якого він написав у старості:
Коли ми напали на монастир, черниці розбіглися хто куди. Немов миші й щурі! З гуртом роз’юшених люттю чоловіків я погнався за ще зовсім молоденькою черницею, яка намагалася порятуватись утечею. З криками, гиканням, улюлюканням ми гнали вулицями Рима. Для нас вона була не вартнішою за пацюка. Ми не знали жалю. Зрештою, вона сховалася в катакомбах. Там черниця, певно, почувалася у безпеці — захищена мороком, у смороді гниючих трупів, під опікою своїх мертвих одновірців. Але наше
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця катакомб», після закриття браузера.