Читати книгу - "Таємне джерело"

– Це хто такий?

– Лейтенант Козуб, Василь Пантелійович. Вася, так простіше, він узагалі хлопець простий, свій, наш. А саме село не просте, скажу тобі чесно.

– Чим не просте?

– Ось побачиш сам. Розумієш, у нас тут по районах що далі в ліси, то народ зліший.

– Тобто?

– Тобі боятися нема чого, – швидко виправився підполковник.

– А я нічого й не боюся. – Тут Князевич трошки збрехав, але більше сам собі. – Зліший на кого, на що?

– Тебе ніхто не з’їсть, – уточнив рудовусий про всяк випадок. – Але щоб розумів тутешню специфіку: що далі село – то далі від влади. Вплив на такі населені пункти, як той же Гайворон, ми не завжди маємо.

– Бунтують?

– Тьху на тебе, кому там бунтувати? Проти чого? Просто собі на умі люди, тихо сидять собі, мають на вашу, – тут підполковник збагнув, що бовкнув зайвого, миттю виправився: – на нашу владу давній гострий зуб. Чув чи не чув, після війни у тому-таки Гайвороні мало не в кожній хаті когось забрали. За пособництво абощо. Кого судили та розстріляли, кого – до Сибіру, на перековку, кого просто переселяли. Ось і вірять у різні казки про незабарний кінець комуністам.

– А ви вірите, товаришу підполковнику?

– Я тут живу, капітане. Місцевий. І, щоб ти знав, мій дядько теж у лісі довший час був. Коли влада пообіцяла амністію тим, хто вийде та здасть зброю, – вийшов і здав. Не він один такий був, і ті, хто лишався в криївках, потім відстрілювали їх, називали зрадниками.

– Дядько вцілів, як я розумію?

– Не просто вцілів. Уяви собі, капітане, – записався в міліцію. Прийняли, бо мало хто хотів. За колишніми своїми по лісах не ганявся, роботи й тут, у місті, вистачало. Так що, братику, в нас тут такого наплутано, такого намішано… Але так думаю собі – ти розберешся. З Києва кого попало не пришлють.

Не знаючи, вияв це довіри чи щось інше, Князевич просто кивнув, ніби дякуючи. Заразом у переконання переросла підозра: тутешня міліція, як загалом влада на місцях, хоче якомога віддалитися від цієї дивної й моторошної водночас історії, лишаючи всі висновки та рішення на сумлінні чужого, прибульця з іншого світу.

Нехай. У Києві теж не було особливо кому брати на себе відповідальність. Нічого нового не відбувалося.

А втім, рудовусий підполковник зголосився особисто довезти Ігоря до місця. Хоча, за прикладом усього керівного складу, їздив «Волгою», так само категорично чорною, вони в неї не сіли. Біля управління чекала новенька «Нива» ядучо-оранжевого кольору. Рудий пояснив, прочиняючи передні дверцята:

– Цим транспортом простіше. Шляхи там розбиті геть, село віддалене. Вважай, навіть не село, швидше селище. Там живе двісті з гаком людей, точно зараз не скажу. Належить до іншої сільради, там більше село за десять кілометрів. У них там колгосп імені Паризької Комуни, одне начальство на два населені пункти.

– І сидить це начальство не в Гайвороні, – не припустив – упевнено сказав Князевич.

– Правильно. Коли пізня осінь чи рання весна, сполучення між Гайвороном та зовнішнім світом практично немає. Поїхали, по дорозі договоримо.

Кинувши сумку на заднє сидіння, Ігор вмостився там-таки, позаду. «Нива» рушила. Коли виїхали за місто і взяли курс, за прикидками Князевича, на північний захід, підполковник провадив далі:

– Це я тобі, капітане, викладаю, можна сказати, оперативну обстановку. Отже, до найближчого населеного пункту від Гайворона десять кілометрів, до райцентру – вважай, усі п’ятдесят. У кого є свій транспорт, а це місцеве начальство переважно, і транспорт, відповідно, казенний, почуваються в плані комунікацій вільніше. Решті – рейсовий автобус, проходить повз село по вівторках, четвергах та суботах. І то, треба вийти на трасу, це ще п’ять кілометрів, і ловити, розклад же є. Запізнився, час не розрахував – або попутку лови, або вертай назад.

– Телефони там є?

– У людей по хатах – ні. Поштове відділення, там дають міжміську. Стаціонарні телефони – в селищній раді, там же дільничний сидить, має окреме приміщення і паралельний апарат. Ще в школі, магазині, клубі – державних установах, коротко кажучи. Приватний телефон є хіба в селищного голови, парторга, в хаті комсорга… колишнього… Тьху ти, комсорга нема… Ну, хата є, відповідно – телефон там теж є. Так що не зовсім відрізані вони від світу. Але таке враження в тебе напевне складеться, капітане.

– Чому?

– Бо в нас воно складається. Хоч ми тут давно живемо.

«Нива» виїхала на трасу. З одного боку з’явилися погір’я, з іншого поля плавно переходили в стіну лісів.

– Раз давно живете… Про джерело Святої Варвари – правда?

– Правда, – легко погодився рудовусий.

– Що саме правда?

– Зважаючи, яка правда тебе цікавить, Князевич. Була там колись капличка – правда. Люди вважали й досі вважають ту воду святою – правда. Що місце для паломництва ліквідували в рамках антирелігійної пропаганди – теж правда.

– Ви знаєте, де воно є? На карті я шукав, шукав…

– На нинішніх картах це джерело не позначене, – відрубав підполковник. – Та в Гайвороні більшість людей, особливо старих, туди дорогу ще не забули.

– Кажуть, там зараз охороняється?

– Сам не знаю до пуття. та якщо кажуть – правильно кажуть. Заборонена зона, поки не розберемося всі гуртом, що до чого. Але, звісно, про це ніхто ніде офіційно не повідомляв. Хочеш правду? – Рудовусий повернувся назад усім корпусом, навалившись на спинку сидіння. – Нам тут, у наших краях, цього всього не треба, такої репутації. Розумієш? Без того ситуація складна, настрої в людей, а надто по селах… словом, ще ті. Тут маєш іще такого. Дезертира нам тут мало.

– Ярчука? – Ігор спеціально не згадував, прізвище саме зринуло з пам’яті.

– Його. Коли повідомили про втечу, у нас тут уся міліція району, вважай, по бойовій тривозі піднялася. Місцевий особіст… – підполковник знову швидко виправився, – кадебіст місцевий влаштував у мене в кабінеті на кілька днів щось по типу командного пункту. Чекали, що неодмінно з’явиться в рідних краях, дільничного в Гайвороні перелякали… Зараз уже не так гаряче. Раз за місяць не дав про себе чути-знати, десь в іншому місці переховується. Але все одно кілька разів на тиждень мусимо доповідати: все, мовляв, спокійно в нашому Багдаді.

На цьому рудовусий замовк, розвернувся назад, і далі вони їхали вже мовчки.

Хвилин за п’ятнадцять після того машина збочила з основної траси на іншу дорогу, теж асфальтовану, та вужчу й більше побиту. Ще якийсь час «Нива» наближалася до лісової стіни, потім повернула, і підполковник кивнув перед собою:

– Бачиш,