Читати книгу - "Останнє бажання"

забивати пилом легені в копальні. Всюди звали її Жуланкою[16], пійманих любила живцем набивати на загострені кілки. Арідея кілька разів наймала вбивць, але жоден не повернувся. Пізніше ж складно стало охочих знайти, — мала зробилася знаменитою. Мечем так навчилася орудувати, що рідко який чоловік міг їй протистояти. Прикликаний, я тайкома у Крейден прибув, але тільки й устиг довідатися про отруєння Арідеї. Всі вважали, що то сам Фредефальк запланував молодший і ядėрніший мезальянс, але я думаю, що се Ренфрі.

— Ренфрі?

— Так вона звалася. Як я казав, отруїла Арідею. Незадовго після цього князь Фредефальк загинув унаслідок дивного нещасливого випадку на полюванні, а найстарший син Арідеї безслідно щез. Це теж, запевно, було справою рук малої. Кажу «мала», а їй уже сімнадцять сповнилося. І вона непогано підросла.

— Тим часом, — вів чародій далі після короткої перерви, — вона та її гноми стали вже пострахом усього Махакаму. Але одного дня з якоїсь причини посперечалися, причини не знаю, може, через поділ здобичі або черговість ночей у тижні, дійшло до ножової розправи. Семеро гномів різанини не пережили. Пережила тільки Жуланка. Лише вона. Але в той час і я вже був поблизу. Ми зустрілися віч-на-віч: вона миттю мене впізнала і здогадалася, яку роль я відіграв у Крейдені. Кажу тобі, Геральте, ледве я встиг промовити закляття, а руки тремтіли мені так, що й не уявити, коли ся дика кішка кинулася на мене з мечем. Я упакував її у доладну брилу гірського кришталю, шість ліктів на дев’ять. Коли вона впала у летаргічний сон, я вкинув брилу до гномівської копальні та завалив шурф.

— Спартачив роботу, — прокоментував Геральт. — Це можна було зняти. Не міг ти її спалити на жужіль? Ви ж знаєте стільки симпатичних заклять.

— Я ні. Се не моя спеціальність. Але ти маєш рацію, спартачив. Знайшов її якийсь ідіот-королевич, витратив чималу суму на контрзаклинання і тріумфально привіз додому, до якогось занепалого королівства на сході. Його батько, старий розбійник, виявився більш розважливим. Синові злоїв шкіру, а Жуланку вирішив випитати про скарби, які вона награбувала разом із гномами та передбачливо сховала. Його помилка полягала в тому, що, коли її нагу розтягли на катівській лаві, асистував йому старший син. Так склалося, що назавтра той же син, уже круглий сирота без батька й брата, панував у королівстві, а Жуланка здобула становище першої фаворитки.

— Себто, непогана з себе.

— Справа смаку. Довго вона фавориткою не пробула, до першого палацового перевороту. Гучно кажучи, бо палац більше був схожий на биківню[17]. Швидко виявилося, що вона про мене не забула. Влаштувала три замахи на моє життя в Ковірі. Я вирішив не ризикувати і перечасувати у Понтарі. Вона знову мене відшукала. Цього разу я втік до Ангрену, але й там вона мене знайшла. Не знаю, як їй се вдається, сліди я маскував добре. Напевне, причиною стала її мутація.

— А що тобі не дозволило знову запакувати її в кришталь? Докори сумління?

— Ні. Я таких не мав. Виявилося, що вона стала невразливою на магію.

— Це неможливо.

— Можливо. Достатньо здобути відповідний артефакт або ауру. Крім того, се може бути пов’язано з її прогресуючою мутацією. Я втік з Ангрену і сховався тут, на Лукомор’ї, у Блавікені. Рік цілий мав спокій, але вона вистежила мене знову.

— Звідки знаєш? Вона вже у містечку?

— Так. Я бачив її у кристалі, — чародій підняв патерицю. — Вона не сама, очолює банду, се знак, що готується до серйозної дії. Геральте, мені вже нікуди тікати, не знаю місця, де міг би я сховатися від неї. Так. Се, що ти прибув сюди саме у сю мить, не може бути випадковим. Се приречення.

Відьми́н звів брови.

— Ти про що?

— Се ж очевидно. Ти її уб’єш.

— Я не найманий сбір, Стрегоборе.

— Не сбір, се правда.

— За гроші я вбиваю потвор. Бестій які загрожують людям. Страховиськ, створених чарами і закляттями таких, як ти. Не людей.

— Вона не людина. Се потвора, мутантка, проклята одміна. Ти привіз сюди шишимору. Жуланка гірша за шишимору. Шишимора вбиває через голод, а Жуланка задля приємности. Убий її, а я заплачу будь-яку суму, яку зажадаєш. У межах розумного, звісно.

— Я вже казав, що ті історії про мутацію і прокляття Ліліт вважаю маячнею. Дівчина має причини порахуватися з тобою, а я в це не втручатимусь. Звернися до війта чи міської варти. Ти місцевий чародій, тебе захищає місцеве право.

— Плював я на право, війта і його допомогу! — вибухнув Стрегобор. — Не захист мені потрібен, я хочу, щоб ти її забив! До вежі сієї не ввійде ніхто, я тут у повній безпеці. Та що мені із того, я ж не можу все життя тут сидіти. Жуланка не заспокоїться, доки я живий, я знаю. Чи мушу я сидіти у вежі й чекати смерти?

— Вони сиділи. Знаєш що, магіку? Треба було доручити полювання за дівчатами іншим, могутнішим чародіям, треба було передбачати наслідки.

— Прошу тебе, Геральте.

— Ні, Стрегоборе.

Чорнокнижник мовчав. Несправжнє сонце на несправжньому небі не просунулося в напрямку зеніту, але відьми́н знав, що у Блавікені вже смеркає. Він зголоднів.

— Геральте, — промовив Стрегобор, — коли ми слухали Ельтібальда, то багато хто з нас мав сумніви. Але ми вирішили вибрати менше зло. Тепер я прошу тебе зробити подібний вибір.

— Зло є злом, Стрегоборе, — поважно сказав відьми́н, встаючи. — Менше, більше, середнє, все одно, пропорції умовні, а межі невиразні. Я не святий пустельник, не саме лиш добро чинив у житті. Але, коли маю вибирати між одним та іншим злом, то волію не вибирати зовсім. Мені час. Побачимося завтра.

— Може, — відповів чародій. — Якщо встигнеш.

III

У «Золотому Дворі», заїзді-гордості містечка, було глітно й гамірно. Гості, місцеві та приїжджі, переважно були поглинуті заняттями, типовими для їх нації чи професії. Поважні купці сперечалися з краснолюдами через ціни товарів і опроцентування кредиту. Менш поважні купці щипали за сідниці дівчат, які розносили пиво й капусту з горохом. Місцеві дурники вдавали добре поінформованих. Дівки намагалися сподобатися грошовитим, одночасно віднаджуючи негрошовитих. Візники й рибалки пили так, наче назавтра мав вступити в силу закон про заборону вирощування хмелю. Моряки співали пісеньку, що прославляла морські хвилі, відвагу капітанів і приваби сирен, ці останні мальовничо й детально.

— Напруж пам’ять, Сотнику, — промовив Кальдемейн до корчмаря, перехиляючись через шинквас, щоби перекричати гармидер. — Шестеро мужви і дівчи́на, одягнені в чорну шкіру, оббиту сріблом, на новіградський лад. Я їх бачив на рогатці. Вони зупинилися в тебе чи «Під