Читати книгу - "Борва мечів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ми теж матимемо заручника, — мовив Тиріон. — Наша угода передбачає ще й місце у раді. Якщо князь Доран не приведе з собою велике військо, то опиниться цілковито в нашій владі.
— Якби ж Мартел приїхав лише по своє місце у раді, — відповів князь Тайвин. — Але ж ти наобіцяв йому ще й помсту.
— Я обіцяв йому правосуд.
— Кажи, як хочеш. Однак доведеться пролити кров.
— То й що? Хіба в нас її не досить? Чи ми її лити не вміємо? Я сам у битві розхлюпав копитами цілі калюжі.
Тиріон не бачив причини ухилятися від правди, тому ринув навпростець:
— Чи ви так заприязнилися до вашого любого Грегора Клегана, що вам уже й несила з ним розлучитися?
— Пан Грегор добре нам послужив, як свого часу і його брат. Кожному можновладцеві за певних обставин може стати у пригоді лютий дикий звір… і ти, здається, добре засвоїв мою науку, судячи з пана Брона, лицаря Чорноводи, та твоїх гірських посіпак.
Тиріон згадав випалене око Тімета, сокиру Шагги, намисто Чели з висушених людських вух. А ще Брона. Його — понад усе.
— У лісі повно всяких звірів, — нагадав він батькові. — Але й у провулках міста теж.
— Маєш рацію. Можливо, нові хорти ловитимуть дичину спритніше за попередніх. Я поміркую. Якщо ти все сказав…
— О так, вам треба писати важливі листи.
Тиріон підвівся на непевні ноги, на хвильку заплющив очі, щоб відігнати запаморочення, і зробив хиткий крок до дверей. Пізніше він розмірковував, що незле б йому тоді було зробити другий, а потім і третій. Натомість він обернувся і мовив:
— Питаєте, чого я хочу? А я скажу вашій ясновельможності, чого я хочу. Того, що моє за правом. Я хочу Кастерлі-на-Скелі.
Батько стиснув скам’янілі вуста.
— Спадок твого брата?!
— Лицарі Королегвардії не можуть одружуватися, мати дітей або володіти землею. Ви це знаєте незгірш мене. Того дня, коли Хайме вдягнув біле корзно, він відмовився від своїх прав на Кастерлі-на-Скелі. Але ви жодного разу цього не визнали. То зараз іще не пізно. Я хочу, щоб ви стали перед усією державою і проголосили мене, вашого сина, законним спадкоємцем ваших титулів і статків.
Світло-зелені очі князя Тайвина, поцятковані золотом, спалахнули безжальним сяйвом.
— Кастерлі-на-Скелі, — повторив він мертвим, сухим, холодним голосом.
І додав:
— Ніколи.
Останнє слово повисло між ними, наче велетенський, гострий, отруйний ніж.
«Я знав відповідь, ще не спитавшись» — подумав Тиріон. — «Вісімнадцять років Хайме служить у Королегвардії, а я досі не прохопився ані словом. Мабуть, я розумів. Усе я, напевне, знав і розумів.»
— Чому? — примусив він себе спитати, хоча знав, що пошкодує.
— Ти ще маєш нахабство питати, чому? Ти, який убив свою матір, щоб з’явитися на цей світ? Ти, потворна, зловісна, свавільна, отруйна істота, повна заздрощів, хіті та підлого лукавства? Закони людські дають тобі право зватися моїм ім’ям і підіймати мою корогву, бо я не можу довести, що ти вродився не від мого лона. Боги, щоб утамувати мою погорду, примусили мене дивитися, як ти шкандибаєш поруч зі мною, почепивши собі на груди лева — знак мого батька, а перед ним діда і прадіда. Але ані боги, ані люди не змусять мене віддати тобі Кастерлі-на-Скелі, аби ти задля ницої примхи перетворив його на дім розпусти.
— На дім розпусти?!
Раптом Тиріонові проясніло, наче сонце зійшло; він зрозумів, звідки в батька стільки жовчі. Тиріон скреготнув зубами і мовив:
— Отже, Серсея розповіла вам про Алаяйю.
— Її так звуть? Нехай. Я не в змозі пам’ятати імена усіх твоїх повій. Як звали ту, з котрою ти одружився ще малим?
— Тайша. — Тиріон виплюнув відповідь із зухвалим викликом.
— А табірну дівку на Зеленозубі?
— Хіба вам не байдуже? — спитав Тиріон замість відповіді. Перед батьком він не бажав навіть згадувати Шаїного імені.
— Байдуже. І так само байдуже, чи вони всі мертві, а чи живі.
— То це ви наказали побити Яйю батогами. — Він не питав, а стверджував.
— Твоя сестра розповіла мені про твої погрози моєму онукові. — Голос князя Тайвина був холодніший за лід. — Скажеш, вона брехала?
Тиріон не став заперечувати правду.
— Так, я погрожував. Щоб уберегти Алаяйю. Бо Кіптюги вже на неї облизувалися.
— Ти погрожував власному родичеві, малюкові зі свого дому, щоб урятувати честь шльондри? Ти при своєму розумі?
— Це ж ви самі навчили мене, що гарна погроза корисніша за удар сокирою. Щоправда, Джофрі кілька разів таки спокушав мене подумати про останнє. Але ж Томен… чого б це мені бажати зла Томенові? Він гарний хлопчик, і він мені рідна кров.
— Твоя мати теж була тобі рідна кров. — Князь Тайвин різко підвівся і вивищився, наче башта, над своїм дрібним сином. — Повертайся до ліжка, Тиріоне, і не смій ніколи казати мені про свої права на Скелю. Їх не існує. Ти матимеш свою нагороду — таку, яка личитиме твоїм заслугам і станові. Але яку саме — про те судити мені. І будь певен — більше я не стерплю від тебе ганьби на дім Ланістер. Твої походеньки з хвойдами скінчено. Наступна, яку я знайду в твоєму ліжку, піде на шибеницю.
Давос I
На обрії поволі росло вітрило, а він дивився на нього і намагався вирішити, чого прагне сильніше: жити чи померти.
Померти — воно, звичайно, легше, годі й казати. Лишень заповзти до печери та дозволити кораблеві піти геть. Тоді смерть знайде тебе сама. Вже кілька днів Давоса палила лихоманка: перетворювала кишки на буру юшку, змушувала тремтіти у тривожному сні. Щоранку він прокидався дедалі слабшим, а замість молитви призвичаївся проказувати до себе: «Недовго мені вже лишилося».
Якщо його пожаліє лихоманка, то напевно доконає спрага. З прісної води тут були самі лише калюжі, налиті дощем у западинах скель. Якихось три дні тому (чи чотири? нелегка штука — розрізнити дні один від іншого посеред моря) калюжі стояли сухі, наче старі кістки, а сіро-зелені рясиці на воді затоки, що оточувала його з усіх боків, вабили до себе майже нестерпно. Давос знав, що варто лише допастися до морської води — і на тебе чекає швидкий кінець. Але горлянка всихала, і опиратися спокусі зробити хоча б ковток ставало дедалі важче.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борва мечів», після закриття браузера.