Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

— Це правда, Томе, я саме так і кажу. Ти лише пообіцяй, що через тиждень хлопець буде мій, і сам призначай місце, куди по нього приїхати. Більше мені нічого не треба.

— А от мені треба, — кинув Том. — Я дечого таки навчився, працюючи з тобою у Натчезі. Це була добра наука: упіймав вугра — то тримай його міцно, бо ще вислизне. Так от, Дене, доведеться платити! П’ятдесят доларів на стіл, інакше не бачити тобі хлопчини, як власних вух. Я знаю, як з тобою балакати.

— Це вже занадто, Томе! — аж підскочив Гейлі. — Та ти дістанеш самого навару тисячу, а то й півтори тисячі доларів, як добре піде!

— Звідки така певність? У нас, може, своїх справ наплановано на місяць уперед, а тут усе треба кидати і пускатися на лови твоїх рабів… А як ми їх не знайдемо? Е, так не піде. П’ятдесят доларів! Якщо ми їх впіймаємо і справа себе виправдає, отримаєш їх назад. Якщо ж ні — це буде платня за згаяний час. Правильно я кажу, Мерксе?

— Правильно, — тоном миротворця відказав його компаньйон. — П’ятдесят доларів будуть нам як застава. І-гі-гі! Такі вже ми є, нас не зміниш. Не треба сваритися. Пропоную вирішити справу по-доброму. Містере Гейлі, скажіть, куди вам доставити хлопця, а Том так і зробить. Еге ж, Томе?

— Якщо я його знайду, приїдеш за ним в Цинциннаті. Він буде у старої Белчер, — мовив Локкер.

Меркс витягнув із кишені засмальцьованого гаманця, витягнув звідти клапоть паперу і, уп’явшись у нього своїми колючими очицями, впівголоса почав читати:

— «Барнс, округ Шелбі, негр Джим… триста доларів, доставити живим або мертвим… Едвардс… Дік і Люсі, чоловік і дружина, шістсот доларів за повернення їх господарю. Негритянка Поллі з двома дітьми — шістсот доларів за усіх і так само за неї саму». Я оце дивлюсь, які у нас є справи і чи зможемо ми взятися за вашу… Локкере, — додав він після короткої паузи, — цими справами слід зайнятися вже давно. Передамо їх Адамсу і Спінґеру? Що ти на це скажеш?

— Три шкури здеруть, — відповів Том.

— Я сам з ними побалакаю. Вони в нашій справі новачки, не годиться їм забагато просити. — І Меркс повернувся до списку запланованих справ. Усі три справи легкі… Пристрелити на місці або присягнути, що їх убито — більше від нас не вимагають нічого. За таку нехитру справу можна порахувати і дешевше. А з іншими… Гроші — це час, — він згорнув листок. — Отже, обговорімо детальніше нашу справу. Ви, містере Гейлі, бачили, як ваша утікачка перебігла через ріку?

— Як оце зараз вас.

— А чоловіка, який допоміг їй видряпатися на берег? — запитав Локкер.

— Бачив.

— Найімовірніше, її десь заховали, — сказав Меркс. — Питання — де? Ну, Томе, ти краще знаєш, як довідатися.

— Що тут гадати? Нам таки нині треба бути на тому березі, — відповів Том.

— Але ж човни не ходять, — заперечив Меркс. — Почався льодохід, Томе, це небезпечно!

— Це все дурниці. Хоч не хоч, а треба дістатися того берегу і край! — відрубав Локкер.

— Що ти скажеш! — занервував Меркс. — Що ж робити… — Він підійшов до вікна. — Темно, хоч око виколи… Томе…

— Ти боїшся, Мерксе? Мабуть, хочеш посидіти тут день-другий, поки цю кралю не переправлять підпільно до Сандсакі?

— Я не боюся, — відповів Меркс, — от тільки…

— Що?

— Як нам переправитися? Жоден човен не попливе…

— Господиня готелю казала, що увечері на той бік ітиме човен, — комусь там конче треба туди дістатися ще сьогодні. Нам треба примазатися до нього, — сказав Том.

— Пси у вас хороші? — запитав Гейлі.

— Золото, — гордо мовив Меркс, — та користі від них, якщо ми не маємо її речей! Нема чим на слід навести.

— Дещо є, — засяяв Гейлі. — Кваплячись, вона забула на ліжку свої шалик і капор.

— Е, та нам щастить! — вдоволено вигукнув Локкер. — Ану, показуй їх.

— Лише б собаки її не скалічили, — застеріг Гейлі.

— А й справді! — ляснув себе по лобі Меркс. — У Мобайлі наші песики трохи не до смерті погризли одного негра. Заледве їх відтягли від нещасного.

— Так не годиться, цей товар саме зовні й цінний.

— Еге ж, — підтакнув Меркс. — І взагалі, у Північних штатах марно з псами пхатися на пошуки рабів. От їм ціни нема на плантаціях, де втікачеві ніхто не допомагатиме.

— Отже, так… — сказав Локкер, повернувшись від стійки після розмови з господарем готелю. — Човен буде, його господар вже тут. Мерксе…

І цей сміливець, кинувши сумовитий погляд на затишну кімнату, яку мусив покинути, знехотя підвівся зі стільця. Гейлі перекинувся кількома словами з Локкером по цій справі. З тяжким серцем вручив йому п’ятдесят доларів. На цьому трійця работорговців розійшлася.

Наші благородні читачі, мабуть, будуть незадоволені, що ми залучили їх до розмови такої підлої компанії, але на це треба дивитися під іншим кутом. Адже пошуки рабів-утікачів на сьогоднішній день — дуже поважна у американському суспільстві справа, одна з найпрестижніших. Якщо увесь простір між Міссісіпі й Тихим океаном перетвориться на ринок людських тіл і душ, а живий товар не перестане тікати, то работорговці і ловці втікачів скоро належатимуть до аристократії.

Поки у прибережному готелику відбувалася нарада работорговців, Енді та Сем у прекрасному настрої поверталися додому.

Дикими вигуками, гигиканням, активною жестикуляцією і мімікою Сем виявляв радість від перемоги. Він то перевертався у сідлі і їхав задом наперед, то із відчайдушним «алле-гоп!»

пересідав правильно, а то починав суворо шпетити Енді за безперервне хихотіння і всякі фокуси. А потім, вхопившись за боки, сам заливався дзвінким сміхом, від якого далеко лісом котилася луна. Разом із тим вони мчали, мов вітер, і об одинадцятій вечора підкови їхніх коней цокали по всипаній гравієм доріжці, що вела до ґанку панського дому. Місіс Шелбі вибігла на ґанок і, перехилившись над перилами, спитала:

— Це ти, Семе? А де усі решта?

— Містер Гейлі залишився у готелі. Він так стомився, місіс.

— Семе, а Еліза?

— Вона на тому березі Йордану, на землі Ханаанській, якщо так можна висловитися.

— Що ти таке кажеш, Семе! — із жахом вигукнула місіс Шелбі, відчуваючи, як слабнуть її ноги від жахливої думки… Коротше кажучи, вона неправильно зрозуміла Семів жарт.

— Так, місіс, саме так! Господь дбає про своїх рабів. Ліззі вдалося перебратися на той берег річки Огайо, та ще