Читати книгу - "Володимир"

- Батько мій Святослав поставив мене князем у Києві, брата Олега в землі Деревській, Володимира ж - у Новгороді, але зараз уже Олега немає, нас лишилось двоє - я та син рабині Володимир.

- Доки ж ти терпітимеш у землі Руській ще одного князя, сина рабині? І чи не боїшся ти, що цей... твій брат з'єднається з якоюсь іншою імперією, піде проти тебе?

Ярополк розуміє, на що натякає Юлія. Від Новгорода справді близько до Свеаріке, не так далеко й до Німеччини, - а вже вони радо допоможуть Володимиру.

- А Візантія мені допоможе? - запитав Ярополк у Юлії.

Довга хвилина мовчання. Юлія думає - майбутнє висить на лезі меча.

- Імператори ромеїв тобі допоможуть.

На Ярополка дивляться очі, що нагадують очі богородиці на візантійській іконі.

5

Гурт виснажених людей з довгим волоссям, у чорних рясах, підперезаних мотузяними поясами, крокував Червенським шляхом. По черзі змінюючись, ці люди несли на ношах велику, зроблену з кипарисового дерева й оздоблену сріблом корсту* (*Корста - труна.), позад них у закритому візку, запряженому четвіркою коней, їхало два священнослужителі - єпископ Лев і священик Рейнберн; час від часу вони визирали у віконце візка, байдужими очима дивились на безконечний гостинець* (*Гостинець - шлях.), там же, у візку, їли й пили вино, часом поринали в блаженний сон. Ще далі за візком гарцювало на баских конях десятків зо два озброєних вершників.

Так вони дістались до города Києва з Щекавиці, в яку впирався гостинець, потрапили на Подол, говорили з градськими мужами, добивались до князя Ярополка.

Дізнавшись, що це за люди, князь Ярополк прийняв їх у Золотій палаті, вислухав.

- Ми прийшли до тебе, княже, з священного города Рима, від папи Бенедикта, побувавши в імператора Оттона, а пізніше - польського князя Мешка. І папа Бенедикт, і імператор Оттон, і князь Мешко веліли тобі кланятись, княже Ярополче.

- Спасибі папі римському, що памятає про нас, дяка імператору Оттону й князеві Мешкові, - відповів на це князь Ярополк. - Будете в них, передавайте й їм мій уклін. Що ж привело вас, святі отці, в нашу землю?

- Як слуги господа, дбаємо не токмо про свою паству, думаємо про людей, всюди сущих. Уже віра католицька просвітила всю Німецьку імперію, твої сусіди - поляки, княже Ярополче, - також мають єпископів від папи. Бажали б ми й приїхали з тим, щоб просвітити і Русь, привезли з собою нетлінні мощі Климента Римського, священні книги.

Князь Ярополк відповів на це:

- Я християнин.

Єпископ Лев і священик Рейнберн здивовані й стурбовані.

- Невже князь прийняв цю віру від константинопольських патріархів?

- Ні, я прийняв її від болгарських священиків.

- На болгарських священиках немає благодаті божої, вони суть самі собою поставлені, навіть патріарха свого нині не мають.

- Я прийняв від них не церкву, а віру, множество людей Русі молиться різним і кожному любим богам.

- Але ж істинна, християнська віра мусить нарешті прийти на Русь, вона нині обіймає весь світ. Ярополк довго думав.

- Думаю, віра християнська прийде на Русь, - повільно сказав він. - Сам того хочу, проте зараз не можу дати її всім своїм людям. На все свій час...

- Княже Ярополче, - заволали священики. - Але коли прийде цей час, ти візьмеш її від нас. Папа римський благословить людей руських і дасть їм церкву, імператор німецький і князь польський, яко слуги одного престолу, будуть друзями київських князів.

Ярополк розумів, чому ці священики з'явились у Києві, - отже, не тільки віра, а й зброя була в їхніх руках.

- Святі отці, - відповів він, - про віру мушу думати не токмо сам, а й з усіма людьми своїми. Скажуть люди й дружина - сам пошлю слів до папи й імператора. Але хіба різна віра заважає нам днесь бути друзями? Передайте мій уклін папі, імператору, князеві!

6

І тоді Ярополку здалося, що він досягнув того, про що тільки мріяли, чого домагались, за що платили великою кров'ю батьки його й діди... Вони бились і кістьми лягали в боях з ордами, що насували й насували зі сходу, - він, Ярополк, зумів укласти мир з каганом Ілдеєю й всіма печенізькими племенами; вони сотні літ боролись з ромеями, проливали кров руських людей над морем Руським і над Дунаєм, - він, Ярополк, не брав у руки щита й меча, навпаки, самі ромеї прибули до нього в Київ і уклали з ним мир і дружбу; віки вони з острахом позирали на захід, боячись поляків, німців, римського папи, - ось сли німецького імператора Оттона й єпископ папи римського сидять у нього в Києві, захоче князь Ярополк - Русь навіки побратається з Візантією, зрадить Візантія - разом з німецьким імператором він покарає ромеїв...

"А коли, - думав Ярополк, - сли німецького імператора й єпископ римського папи поїдуть з Києва до Новгорода і коли Володимир укладе любов і дружбу з ними ?

"

- Не можемо ми терпіти, аби в землі Руській, у городі Новгороді, був ще один князь, - каже Ярополк на світанні в Золотій палаті. - Кличу Володимира до Києва, нехай у Новгороді буде тільки посадник!

- Добре робиш, княже! - кричать бояри й мужі. - Ми тобі підпора в цьому.

Брань?! Хто знає, князь Ярополк думає, що, може, він уникне брані, Володимир побоїться, приїде до Києва, а вже тут його покарає, знищить Гора.

- Посилай гінців у Новгород, княже! Кличемо Володимира до Києва!..

Звичайно, коли б князь Ярополк дослухався до голосу Руської землі, він почув би багато такого, про що не гадав і не думав, побачив би зраду, облуду, лжу навкруг себе, жахнувся того, що робить.

Ярополк не бачив цього й не чув, порадниками його були Блюд і ще багато бояр, Вовчий Хвіст і ще багато воєвод і тисяцьких.

- Я посилаю гінців до Новгорода, - каже князь Ярополк, - але думаю послати слів і у Візантію, до імператорів Василя й Костянтина, до печенізького кагана Ілдеї, - нехай вони по ряду з нами дадуть поміч.

Бояри й воєводи думають - сили нині в Гори невеликі, дружина - нечисленна, на земське воїнство мало надії, але ж їм справді мусять допомогти й допоможуть ромеї, печеніги!

- Добре замислив, княже! Підемо за тобою! - гуде