Читати книгу - "Степан Бандера: людина і міф"

почуттями: бажанням бачити Україну вільною і вірою, що саме вони знають єдино правильний шлях до здійснення цієї мети. Оскільки членство людей в ОУН не документувалося так, як, наприклад, членство в комуністичній партії, то неможливо точно визначити, скільки саме людей підтримало Бандеру, а скільки залишилося з Мельником. Було б помилкою твердити, що за Бандерою пішла сама молодь, бо Степан Ленкавський був далеко не молодим, зате Олег Ольжич і Олена Теліга були з покоління Бандери. Можна твердити що більш схильні до різких кроків підтримали Степана Бандеру, а більш схильні до поміркованості залишилися з Мельником. Це не означає, що останні були менш мужні, ніж перші. Поетка Олена Теліга, розстріляна німцями в лютому 1942 р. у Бабиному Яру в Києві, була «мельниківкою». Але вже не раз наводилися слова якогось німецького офіцера, який начебто був при розстрілі: «Я ще не бачив, щоб хтось так мужньо зустрічав смерть, як ця молода вродлива жінка».

Не будемо вдаватися в усі деталі розходжень між «мельниківцями» і «бандерівцями», це виходить за межі нашого завдання: викласти конкретну біографію Степана Бандери. Згадаймо тільки - трибунал Проводу «старої» ОУН виніс вирок смерті Степану Бандері і кільком його найближчим товаришам, але цей вирок ніколи навіть не намагалися виконати.

Чим займався Бандера у свій «краківський період»? Очевидно, найбільше уваги він приділяв використанню будь-яких можливостей підготовки воєнних кадрів. Усі радянські публіцисти одностайно «гнівно таврували» Степана Бандеру і взагалі всіх націоналістів за співпрацю (в радянській літературі це називалося «посібництво») з Гітлером. Але найперше давайте встановимо, що перед Другою світовою війною Гітлер був політичним діячем, який міг подобатися чи не подобатися, але він ще не був злочинцем проти людства, і стосунки з ним підтримували політичні діячі всього світу, зокрема Йосип Сталін, який привітав Гітлера з захопленням Парижа, а у 1941 р., рівно за два місяці до початку війни, тієї, що «Велика Вітчизняна», прислав вітальну телеграму Гітлеру з нагоди дня народження. Отже, якщо українські націоналісти використовували будь-які можливості, щоб члени ОУН дістали військовий вишкіл, то в цьому не було нічого ганебного чи злочинного.

Не будемо вдаватися в історію створення Українського легіону чи Дружин Українських Націоналістів, [4] про які радянський читач взагалі нічого не чув, а також батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд», про які можна прочитати, що вони разом з німцями ввірвалися до Львова і негайно, за попередньо складеними списками, почали знищувати польську інтелігенцію.

Історик Іван Білас у книзі «Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953» наводить список людей, яких мав знищити на Рівненщині радянський партизанський загін Чепіги, як «самостійних націоналістів». Ті списки нараховують 234 особи з 11 сіл поблизу Сарен. Якщо взяти До уваги, що йшлося про невеликі села і що дорослі чоловіки чотири рази послідовно звідти забиралися: в 1939 р. - в польську армію, в 1939-1941 рр. - у Червону Армію, а також у Сибір чи на Соловки, а під час німецької окупації - на роботу до Німеччини, то виходить, що знищенню підлягали практично всі чоловіки в селі. Білас не лише наводить ці списки, а й вказує, в якому архіві їх можна знайти, щоб перевірити, чи не вигадка це. Але в жодній праці, де згадуються списки призначеної для знищення польської інтелігенції у Львові, ні слова не говориться, хто і де ті списки бачив. Отож у Біласа читаємо: «ЦДАГО України, ф.63, оп.1, спр.98, арк.113-122». І порівняймо з тим тираду з книжки Клима Дмитрука «Безбатченки»: «Численні документи, що зберігаються в радянських архівах, переконливо і незаперечне свідчать про те, що СБ, разом з усією організацією українських націоналістів, у 1940-1941 рр. на землях окупованої фашистами Польщі була своєрідним додатком гітлерівської розвідувальної та поліційно-каральної машини». Які саме документи? В яких архівах вони знаходилися? Адже Клим Дмитрук не належав до тих радянських публіцистів, яких змушували «гнівно таврувати» українських націоналістів, нічого фактично про них не знаючи. Як на те пішло, справжнє ім'я Клима Дмитрука було Євстафій Гальський, він працював в «органах», був добре обізнаний з документами. Мабуть, саме тому і не цитує їх, що ці документи свідчать про щось протилежне. Дивно також, чому свої книжки він видавав під псевдонімом? Невже навіть у 1981 р. боявся, що його за таку безпардонну брехню можуть убити? Чи передбачав, що колись правда вийде на світ, і хотів оберегти від сорому своїх онуків і правнуків?

Ніде в радянській літературі не знайдеш згадки про те, що батальйон «Роланд» був розформований німцями ще 10 серпня 1941 р., а незабаром і батальйон «Нахтігаль», отже вони ніяк не могли брати участь у каральних операціях проти мирного населення (до речі, грізне німецьке слово «нахтігаль» українською мовою означає «соловей», так цей батальйон назвали за те, що хлопці дуже гарно, як то українці вміють, співали). Офіцери цих батальйонів були переважно арештовані, а рядові розпущені по домівках. [5]

Чому не відправлені у табори військовополонених? Та дуже просто: військовополонених хоч якось треба годувати і охороняти, а нацисти наразі не бачили в цих людях своїх ворогів. Отож краще нехай ідуть додому і вирощують хліб, який можна буде забрати для потреб «Великої Німеччини». Інша справа, що потім більшість вояків цих батальйонів стали найбільш підготовленими вояками УПА.

Ще коротке повернення до радянських видань. Взагалі, в них або нема ніяких посилань на джерела або є посилання типу «Див. «Вісті з України», 1973, 25 січня». Але публікація в газеті далеко не завжди є історичним документом. Так само не є ними свідчення, подані звинуваченим у ході слідства (відомо, як вони добувалися), а надто свідчення, подані тими, хто з'явився з так званою «повинною». Ясна річ, вони говорили те, що від них хотіли почути.

Читачеві, мабуть, буде цікавіше познайомитися зі свідченнями людей, які на момент написання цієї книги живуть в Україні і не мають якоїсь потреби прикрашати минуле. Давній член ОУН Михайло Луцик розповів авторці, як у 1940 р. він працював в українській школі поблизу Кракова і був арештований німцями за свої вірші. Про його арешт стало відомо Степанові Бандері, і той організував викрадення Луцика з тюрми. Одного дня в камеру смертників, де той перебував, зайшли двоє гестапівців, озирнули в'язнів і наказали Луцику йти за ними. Розгублений в'язень впізнав в одному з «гестапівців» свого знайомого, але не подав жодного знаку, слухняно підкорився наказові й був таким чином виведений на волю. Оскільки за своїми політичними переконаннями Михайло Луцик не належить до прихильників Степана Бандери, а