Читати книгу - "Хатинка в морі"

Невдовзі він побачив двох риб: плітку і краснопірку. Вони про щось розмовляли. Плітка сказала:

— Добре коропам, про них люди піклуються. Їм для зимівлі ставки викопали, а перед тим як туди випустили, в солоному розчині викупали, щоб ніяка нечисть на них не заводилась. І в ставки їх пустили не всіх разом: окремо менших, окремо старших.

— Ач яка шана! — покрутилась краснопірка.

— А вони ще й не задоволені, — вела далі плітка, — що їх пропускали для цього крізь решітки, аби відокремити великих від малих. А нам треба самим про себе подбати. Приєднаюсь до якоїсь риб’ячої зграї. Попливемо тоді, пошукаємо зручного місця та полягаємо спати, бо вже й плавати важко.

Окуньок раптом відчув, що йому також важко плисти, і вирішив за звичкою підплисти до поверхні, трохи подихати, бо там завжди свіже повітря. Але що це? Річка була вкрита холодною білою кригою. Окуньок збентежився. Тут підплив його товаришок, ровесник.

Він запропонував:

— Пливімо до старої верби!

— Як? Адже влітку там люди ловили рибу на гачки.

— Та то ж влітку. А тепер їм холодно сидіти на березі. Зате там є велика-велика дірка — ополонка. І дихати там легше.

Маленькі окуньки попливли до ополонки. Тут вони побачили сазана. Він жадібно ловив ротом чисту воду коло ополонки. Та раптом щось блиснуло, сазан затріпотів хвостом, став у воді сторчака і вмить зник. Це він таки потрапив на гачок до рибалки.

Окунькам стало моторошно.

— Тікайте, хлопці, мерщій звідси, — мовив старий йорж, пропливаючи повз них. — Хіба ви не знаєте, що крізь ці ополонки рибалки взимку ловлять рибу? Інколи рибі не вистачає повітря в глибині, і вона підпливає сюди освіжитися. Хай йому грець! Краще вже до весни спатиму, як усі порядні риби.

Окуньки і собі втекли від ополонки. Справді, чого вештатись під кригою? Вода холодна, риб майже не видно, навіть розбійницьких щук. Можна було б вільно плавати. Але важко дихати. Недарма позалягали риби в ямах і сплять.

А в затоці у найглибшій ямі, коло кручі, влаштувались великі соми. Їх там багато. І дрібненькі риби полягали шарами на них. Соми й уваги на це не звертають і не поворухнуться. Може, їм ліньки, а може, міцно поснули.

— Повертаймо до мами, — мовив маленький окуньок. — Мабуть, і нам треба заснути. Щось важко і нецікаво плавати взимку. Почекаймо, поки пригріє сонечко!

Якось маленька дівчинка побачила пташку, таку яскраву, немов квітка зірвалася з клумби і полетіла. Дівчинка тихенько насипала трошки зерняток на блюдечко і поставила на бильця ганку.

Пташка злетіла на ганок і привіталася до дівчинки:

— Ре-ре-ре-ре!

Дівчинка у захваті прошепотіла:

— Та яка ж гарненька пташка: у червоній шапочці, а на чорних крильцях золотаві пір’їнки, та ще й дзьобик на кінчику голубенький. А весела яка!

І вона побігла в кімнату розповісти про це мамі.

Пташка радо поклювала усі зернятка і, задоволена смачним сніданком та привітною зустріччю в цьому домі, вирішила потішити маленьку хазяйку веселою пісенькою. Вона пурхнула на самий вершечок старої берези і там, виструнчившись, подумала:

«Люди вважають, що я просто легковажний красунчик. А я ж у лісі один з перших співаків — щиглик!»

І щиглик дзвінко вивів:

— Пюі-пюі, пюі- пюі!

В цей час дівчинка привела на ганок свого старшого брата.

— А де ж твоя пташка? — спитав брат.

Не знайшовши її, дівчинка зажурено мовила:

— Полетіла… Не діждалась…

Але раптом брат сказав:

— Диви, он на березі щиглик!

В цю мить з берези полинуло:

— Пікель-нік!

Дівчинка побачила на березі щиглика і скрикнула:

— Ой мій щиглюню! Та який ти співун!

А блюдечко було зовсім порожнє.

— Мабуть, сподобались зернятка. Зараз насиплю ще.

Вона знову зникла у кімнаті.

А щиглик, наспівавшись, повернувся туди, де його так щедро частували.

Унадився щиглик до цього дому. Люди до нього звикли, особливо маленька дівчинка.

Але якось щиглик помітив, що на веранді, угорі, з’явились дивні гніздечка. Вони були просто приліплені до стіни, і жили там дуже веселі пташки — ластівки.

Звичайно, щиглик поспішив з ними познайомитись. Ціле літо вони приятелювали. У ластівок за цей час повилуплювались і повиростали пташенята. Пізніше вони вже почали самостійно літати.

Та от настала осінь.

Щиглик був здивований незвичайною поведінкою ластівок. Вони металися попід стелею веранди і про щось перемовлялись.

— Що-небудь трапилось? — запитав він у одної ластівки.

— Ти хіба не знаєш, що ми відлітаємо, а відліт — подія завжди