Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

Не проти поляків ми йдемо на смерть, а проти панства, що втратило в жадобі до насилу людську гідність і забуло Бога у розбещеному чванстві своєму...» — розносилися над юрмищами голоси спудеїв, скрибів і всіляких читців, несучи в народ гетьманове слово. І вже вкотре Сірко із сумом і досадою пошкодував, що він неосвічений і не вміє отак говорити з людом...

— Я тебе, полковнику, вже третій день жду. Виїжджав і в Крилі в, і в Боровицю, і в Бужин,— радо зустрів Сірка Тиміш Хмель.— Ще на тогобіччі впізнав тебе на Велесі. Казка не румак кінь у тебе! — почоломкався він з Іваном Сірком, його джурою Остапком та з рештою прибульців.— Тато на тебе вельми чекають, Виговський і Капуста уповають і сподіваються, що матимуть поміч чималу, як прибудеш... Полк поки що неповний, жде тебе,— поставив Тиміш свого баского скакуна поряд з Велєсом, аж той захріп.

— Дякую тобі і старшині та гетьманові за увагу до мене і за зустріч, а не поспішав я, бо так домовлялися з паном гетьманом ще восени.

— Вони все про теє відають і пам'ятають. Події в Польщі трохи поміняли їхні давніші рішенці, та мислю я, що отець і тепер зволікатимуть з наступом, шукаючи всіляких оправдів. Досі ж немає домовлених донців, татари повідомили, що ждуть, поки наросте паша, вкрай мало возів та дараб, зброї і ядер, обозні не підвезли досі провізію, січовики мовчать, хоч аж два гінці послано до них. Біда, та й годі, полковнику!..

— Ні донців, ні січовиків немає?!— перепитав Сірко.— Що б те значило? Адже надійно та твердо домовився із донцями та калмиками.

— Старшина і тато також губляться в тривозі...— притишив голос Тиміш.— Щось неладне коїться в Коші і навкіллі, а донців бояри підбивають не оголювати степу для ногаїв...

Сірко вибачився перед Тимошем, оглянув понадсотенний загін вершників, що згодилися бути при ньому ще на тогобічні, звелів їхати за ним не відстаючи і пустив коня ступою вперед.

— То заїдемо, думаю, спершу до полку? — чи то спитав дозволу, чи то наказав Сірко Тимошеві, уже клопочучись усім почутим.— Веди нас, лицарю, на спочинок і пристанище, бо направувалися ми сюди понікуди! Не дороги, а розтоптана та розмелена квашня! Та й сонце вже он як підбилося, слід поспішати. В дорозі, вважай, і перепочити не було де. Весь край зрушив і посунув до Чигирина неспинно. Вперше бачу таке!..

— Нечай і Богун навідувалися,— стишив мову Тиміш, приблизнішім геть свого коня до Велеса.— Шарпали їх ляхи, вважай, всю зиму, але розбили їх наголову і відігнали геть обидва полковники. Там у них не полки, а ціла армія! Ото лицарі!.. Вимагали від тата не чекати татар, а вже зараз іти на ляхів, доки ті не зготувалися. Аж посварилися вкрай, а пана писаря Іван Богун у запалі обізвав покручем, то заварилося було тут таке, що ледь тато вгамували їх накриком. Та й потім все пішло не ліпше. Малу ж раду чигиринську тато — може, чув? — вчинили потай і від світського, і від козацького поспільства, не зваживши на бажання всієї людності і пастви бути тільки в незалежі своїй,— якось аж святотатно поінформував Сірка Тиміш.— А на ній, про всякий випадок-трапунок, як умовляли всіх тато,— порішили при поганій чи невдалій вікторії з ляхами передатися в дружбу з московитами та дискретно від сіромної людності сповістити про те царя і деяких його бояр та воєвод.

— До московитів? До царя? — аж спинив Сірко Велеса.— І всі старшини згодилися з тим?!

— Та де ж там усі?! Кажу ж, Богун, і Нечай, та ще екзарх Йосип, мій духівник, Іван Золотаренко і слухати тата не схотіли! Вони були і проти чутки такої, кинувши виклично раду.

А Богун який? Вінницький чи новгород-сіверський? — був поглинутий уразливою новиною Сірко.

— Який же ще? Певно, що вінницький! Новгород-сіверський пан Іван Богун продався цареві і боярам з тельбухами. Він руками й ногами був за підданство, за боярські та воєводські чини, щоб, як казав, «затягнуть царя і бояр та воєвод до помочі нам замість підступів, злоумислів і лиходійств усіляких»...

— Ну, а генеральний писар — що на те?

— Виговський — столиций крутій, він був і проти, і за. Правда, вкінці об'явив себе прибічником тих, що не погоджувалися з татом,— додав Тиміш, помовчавши.

«Недарма, видно, і в королівських хоромах понюхав парфумів, і в колегіумі попробував кулеші, і в ханськім палаці побував ясирником»,— подумав Сірко про Тимоша, пустивши в ходу Велеса.

— Не любиш пана Івана? — спитав у Тимоша згодом, зробивши для себе і такий висновок.

— Не те що не люблю, а цілком осуджую і його, і тата за все торішнє, бо ж досі ніхто не може зрозуміло пояснити, чого б то було не йти від Замостя скачем на Варшаву, замість того, щоб нестися до Києва, який нікуди не втік би і по Варшаві?! А все те пан Виговський порадив татові: і сам, і через оту Гелену з її фіглями-міглями. Ех, коли б то була моя воля, гойдалися б вони, крім хіба тата, на бантині або ссали жаб'ячу цицьку в Тясмині,— безсило змовк Тиміш.

Сірко невпоміт зміряв палкого супутника мовчазним поглядом, і — дивно — дотеперішню упередженість до Тимоша, що була в його душі, як рукою зняло.

— У всіх нас ганджі є, Тимоше,— не знав, як зреагувати на ту палкість гетьманича.— В одних більші, в інших — менші.