Читати книгу - "Льонтом. Дороги і люди"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ні. Ну чого?
— А чого воно шумить? — репетує Артик. -Сарамаг, антена!
Старша донька підбігає і береться крутити припертий до хати високий дерев’яний стовп. У моєму дитинстві в Кам’янці антена трималася на важкій чавунній трубі, то в разі чого мусили кликали тата. Антена була першим вчителем географії, бо тоді я вже знав, куди «на Франківськ», а куди — Чернівці (ТРК «Буковина» ретранслювала румунську службу новин, що дуже нас веселило). Також у нашої «Берізки» був зламаний перемикач каналів. Хто пам’ятає, це така ручка, як на газових плитах. Власне відламався майже весь диск і з телевізора стирчав лише стержень. Тато або охоплював його сухою ганчіркою, щоб рука не ковзала, або ж просто крутив плоскогубцями. Знаючи, що влітку вдома його за днини нема, ми вранці вивчали телепрограму і підраховували, на якому каналі більше для нас цікавого.
Коли всі поїли, маленький столик забрали і тапчан перетворився на широке двоспальне ліжко. Там залишились я і Артик. Сім’я пішла спати до хати. Ланці постелили на пружинному ліжку серед подвір’я, і це не дискримінація, а навіть почесно. Влітку в Узбекистані краще спати надворі. Не так душно.
Спочатку ми ще казали, що могли би й у наметі заночувати, але почалися розповіді про каракурта і пропозицію швидко забракували. Через павука, як то потім виявилося, нас закликали в гості.
— Як почув тоді в автобусі, що збираєтесь ночувати в наметі, то подумав, що як же вони так. Не знають, що в нас тут повно всього отруйного, -признався Артик. — У нас тут трохи лише відійти від траси — скорпіон, і цей, як його, каракурт.
— Так-так, — підтвердила Сара, — я й на городі його часто бачу.
— Зараз, коли страшна спека, його отрута аж надто сильна, — з гордістю продовжив Артик. -Коли прохолодно, вона слабшає.
Чорний маленький павук тут страшніший за скорпіона.
— А він як нападає?
— Не нападає. Він, карочє, ну як тобі пояснити?.. Непомітно залазить в одяг, в ліжко. Поки ти рухаєшся — не нападе. Коли тихо вже будеш, ну, як заснеш — вилізе й вкусить. Він знайде на тобі найм’якіше місце, зробить там подряпину і насцяє туди. Його сеча — отрута. Було раз: на рибалку з сином пішли. Я куртку зняв. А то кінець квітня, спека і все таке. Ну то кинув я куртку в траву та й пішов ставити сітку. Приїхали. Увечері син у туалет вийшов і взяв мою куртку, а як вернувся, то не повісив її в коридорі, а забрав із собою і лишив коло ліжка. Звідти виліз чорний павук. Сильно не кусав, ні, — дряпнув і насцяв туди трошки. Вночі син прокидається, будить і каже, що йому зле. Ми ж манти[12] тоді готували. Я кажу синові, що ти ненажера, напхався, а тепер мучишся. «Нє, — каже, — тату. Чорніє коло грудей. Сильний біль і ніби душить». Я глип на ліжко — павук. Вибігає і просто мені на ногу. Я злякався, хапнув його рукою і так роздушив.
— Як роздушили?
— Ну так, роздушив! Я сам не знаю, як його роздушив. Боявся, що вкусить. Що робити — не знаю. Четверта ночі. Я тоді йому давай наливати, синові. Всю ніч водку пив. А горілка, кажуть, вбиває павукову отруту.
Так я тоді й не зрозумів, чи повезли рано його до лікарні.
Артик — мисливець. Серце у нього хворе. В молодості приїхав сюди полювати, і серце, каже, нормально тут чулося. Переїхав, женився. Досі полює. Деякий час пожив у місті, але що там, каже, робити — чотири стіни і піти нікуди; краще в селі. Розповідаючи про свою ідилію, часто повторював: «Отаке воно, наше спокійне сільське життя».
І він також спокійний. Тихий, задумливий. Хоче закінчити хату, бо, може, котрийсь із синів повернеться.
Тут немає такого явного Карімова, законів, міліції, шуму. Тут є те, що бачиш, по чому ходиш, що можеш сам зробити, виростити, вигодувати або з’їсти. Життя в селі добре для тих, хто вміє задовольнятися чим є. Без абстрактної реалізованості, прагнення бути вагомим і знаним. Тут він потрібен дружині й дітям, старому батькові, землі й худобі. Чи навпаки — це йому цього треба. Достатньо бути потрібним лише тим, для кого найбільше важиш, тоді й для тебе хтось або щось є вагомим по-справжньому. Але важко це зсередини зрозуміти. Та й взагалі для щастя добре глибоке нерозуміння, бо коли інакше, то з’являться амбіції, суперечності. Але ж не з’явиться нічого, що було би більшим за прості речі, які в тебе є тут.
Знаю, що кажу, бо в селі виріс. Тепер усе перевернулося з ніг на голову. Приїзди не здатні ані змінити нічого, ні повернути. Та вже й не треба.
А тут тихо, і це замінює розуміння. Начебто для повної ясності треба лишень, аби не було нічого зайвого.
Тут нема. Тишу не порушує навіть ішак, що здатен перекричати корову. Він, як півень, завівся вдосвіта, розбудив мене і голосом нагадав пилу «Дружба-2» у роботі.
Поміж двома кордонамиІноді я думаю, що не знатиму, як писати. Навіть якщо в голові залишається багато історій,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Льонтом. Дороги і люди», після закриття браузера.