Читати книгу - "Непосидючі покійнички"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Звичайно, мене менш за все турбувала проблема збереження номенклатурних могил. Насправді я мав свій професійний інтерес до міліціонерів, що патрулювали вночі цю саму алею. Хоча звідси й далеченько до байраку, а раптом щось та й побачили? Заграву, наприклад. Це допомогло б, як мінімум, уточнити час пожежі, бо той козопас крім «горіло і смерділо» нічого не пам’ятав.
Ті самі міліціонери, що чергували тої самої ночі, сьогодні несли службу вдень. З цим мені пощастило. Аби не наражати молоденьких сержантів на неприємності, я розмовляв з ними на ходу, вимірюючи ногами алею від воріт і аж до останнього почесного покійника. Хлопці виявилися кмітливими і спостережливими:
— Вдень, товаришу капітан, тут ще нічого. Люди ходять, катафалки до ритуального залу під’їжджають, діти бігають. Життя, одне слово. А от вночі — страшнувато. Ні, звичайно, знаєш, що все це дурниці, що привидів не існує, а мертвяки лежать собі тихенько і глибоченько… Але коли десь гілка трісне чи собака завиє, відразу хапаєшся за кобуру.
— Звідки тут собаки? З приватного сектору забігають, чи що?
— Своїх повно. І всі дикі. Живуть у старих склепах, отам, біля закинутої каплиці. Що їдять — невідомо. Напевне, з могил підбирають, що старці не встигли. Вдень їх особливо не видно, тільки часом якийсь в кущах майне. А от вночі як розійдуться — аж мороз по спині!
— Співчуваю. А тої ночі, що мене цікавить, ви крім собак нічого незвичайного не засікли? Маю на увазі — автомобілі, вогні, пожежі, особливо он у тому напрямі — трохи праворуч від крематорію.
Сержанти замислилися. Потім почали розмірковувати вголос. Я не перебивав, бо знав, що такий от потік підсвідомості щось та виносить.
— Катафалки перестають їздити після п’ятої. Відвідувачі приходять до темряви. Хто з трамваю, хто на таксі чи на своїй… А як вже добре темно, то ніхто не рипається.
— Ну чого ж ніхто? Пам’ятаєш, кілька разів було. Рівно опівночі під’їжджали, під шостий сигнал.
— Ну, так це, напевне, хтось об заклад побився.
— Не обов’язково об заклад. Якось саме о цю пору жінка з дитиною на таксі примчала, попросила таксиста зачекати…
— …ага, він ще вагався, то вона йому свій паспорт залишила. Бігом до могилки, десь поряд з Лесею Українкою. Квіти поклали — і назад. Проїздом у Києві були, мали якусь годину до поїзда.
— Я ще пам’ятаю — жінка коло машини раптом зупинилася, озирнулась і так голосно каже: «Ой, лишенько, це ж виходить, я опівночі на цвинтарі була — кому сказати, не повірять!»
— А ви знаєте, товаришу капітан, що цікаво: коли від трамваю їхати, то тільки напряму, за крематорієм тупик. А так — праворуч найкоротша дорога до клініки Амосова. А ліворуч — до Центрального автовокзалу на Деміївці. Так от, вдень туди-сюди машини часто проскакують. А як стемніє, переважно в об’їзд ідуть. Бояться, чи що?
— Все може бути, хлопці. Але вернемося до тої ночі. Заграву вам звідси видно було? Бо ми тоді вас розпитати не встигли, ви вже зміну здали.
— Спочатку щось голосно бабахнуло. А потім справді відблиски полум’я замерехтіли. Ми навіть на хвилинку пост залишили. Вийшли за ворота і піднялись аж до контори. Щось там таки добряче горіло. Але ближче ми вже не ризикнули. Якби, не дай Боже, перевіряючі підскочили на той час, то мали б ми!
— А до того якісь «досвітні вогні» на кладовищі спостерігалися?
Сержанти перезирнулися:
— Хіба що старці чи бомжі багаття палять зі старих вінків. Це буває. Але полум’я не таке сильне. Майже не видно. Ви попитайте тих, що у крематорії працюють. По-перше, то до них ближче, а по-друге, саме там усякий темний люд крутиться.
— І що то за темний люд, товариші сержанти? Конкретніше можна?
— Та бомжі вокзальні, ми ж казали. Як тільки їх транспортна міліція кишне, вони одразу сюди. А що? Народ зараз на цвинтар з випивкою-закуссю приходить — рідних поминати. І від усього цього добрішає, не жлобиться, що не доїдять — з собою не забирають, що не доп’ють — теж залишать коло могилки. Ну, а як багатий похорон, то це вважайте все одно, що роздача трудоднів у колгоспі-мільйонері.
— Ви хоча б цих бомжів знаєте, маю на увазі — особисто? Хто тут постійно шастає?
— Та ні, бо то ж не наш маршрут. Вони зараз переважно коло крематорію туляться. Ну, ще біля цього ритуального залу, як покійника сюди привозять. Але від нас вони поза спинами ховаються.
— Ну, а інші патрулі, окрім вас, в цій окрузі є?
— Та ні, хіба часом горішньою дорогою спецгрупа проскочить на «газику» або даішники навпрошки — і все. А ми тут. Наше діло — пам’ятник тещі номер один охороняти, а не з бомжами спілкуватися. Начальство каже, для цього дільничний є. А у того дільничного, крім нашого цвинтаря ще вся Деміївка, аж до Корчуватого. А потім, отой куток, де горіло…
— Ну, колись, чого замовк? Не з’їм же.
— Там, товаришу капітан, нова ділянка; щодня по кілька чоловік закопують. Ну і ночами над могилами чи то привиди, чи то не привиди. Кажуть, фосфор виділяється, і коли ніч тиха, то здаля наче мерці стоять.
— Що, самі бачили?
— Ні, гробокопачі розказували. Вони якось перепили і там поснули. Як
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Непосидючі покійнички», після закриття браузера.