Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

— Ага, ви волієте спати в одній кімнаті зі мною, ніж іти самому до готелю? — озвався, всміхаючись, Сен-Лу.

— Ох, Робере, іронізувати з цього жорстоко! — кинув я. — Ви знаєте, що це неможливо і що там я нудитиму світом.

— О, я зворушений вашою ґречністю, — мовив він. — Мені теж спало на думку, що ви воліли б зостатися на ніч тут. Саме про це я й попросив капітана.

— І він дозволив? — гукнув я.

— Без найменшого вагання.

— Ох, я його обожнюю!

— Ну, це вже занадто. Зараз я покличу джуру, хай він готує обід, — додав Сен-Лу, а я відвернувся, тамуючи сльози.

Раз по раз заходили Роберові товариші. Він їх випихав за двері:

— Геть! Забирайтеся!

Я просив його не гнати їх.

— Та ні, з ними ви будете нудитися: це люди геть нешере-товані, у них тільки й мови, що про перегони та чищення коней. Вони б і мені зіпсували такі дорогі хвилини, про які я стільки мріяв! Але зауважте: з того, що мої товариші сіряки, аж ніяк не випливає, що всі вояки вбогі духом. Де там! Ми маємо тут майора — людина він дивовижна. Він читав виклади військової історії, і трактував він її як математичну теорію, як таку собі алгебру. Навіть з естетичного погляду, це така краса, все індукція і дедукція, навперемін, ви неодмінно захопилися б.

— А це не капітан, який дозволив мені зостатися тут?

— Хай Бог милує! Більшого дурня, ніж він, якого ви «обожнюєте» за дрібну послугу, важко знайти на світі. Харчування і спорядження солдатів — тут він мастак. Цілі години він проводить із квартирмейстером і полковим кравцем. Оце його розумовий рівень. І зрештою він, як і всі, гордує тим чудовим майором, про якого я згадував. Ніхто з ним не приятелює, бо він масон і не сповідується. Князь Бородинський його до себе не пустить на поріг, тільки тому, що він плебей. Треба ж бути отаким задавакою, а він же мав прадіда фермера, та й сам би фермерував, коли б не наполеонівські війни. А втім, він і сам відчуває, у вищому світі він ні риба ні м’ясо. У Жокей-клубі він майже не буває — цей луб’яний князь позичає в сірка очей, — додав Робер; засілий у ньому дух наслідування змусив його не лише перейнятися соціальними теоріями своїх навчителів, а й увібрати в себе світські забобони своїх родичів і, несвідомо для себе, він поєднував у собі любов до демократії і зневагу до шляхти Імперії.

Я дивився на світлину його тітки і думав, що як він подарує її мені, то зробиться для мене ще дорожчим, і я все для нього зроблю і будь-яку свою послугу матиму за дрібничку супроти цієї фотографії. Адже ця фотографія була ніби ще одною зустріччю на додаток до колишніх моїх зустрічей з дукинею Ґермантською, ба більше: зустріччю тривалою, ніби через те, що наші стосунки несподівано зблизилися, вона не пройшла повз мене, а зупинилась у своєму садовому капелюшку і вперше дала мені змогу помилуватися досхочу на її пухкенькі щічки, на поворот шиї, на заломи брів (на те, що мені не давалося розглянути раніше через хуткість її ходи, через позверховість моїх вражінь, через нетривкість моєї пам’яти); і все це, так само як груди і руки жінки, яку я досі бачив у глухій під шию сукні, було для мене розкішним, сласним відкриттям, дарованою мені ласкою. Лінії, на які мені, власне, дивитися заборонялось, тут я міг вивчати як у підручникові тієї єдиної геометрії, яка цікавила мене. Згодом, роздивляючись Робера, я виявив, що він десь-таки був знімком своєї тітки, і в цьому крилася тайна, теж така хвильна для мене: його обличчя було зрідні її обличчю не прямо, а і.се ж щось спільне вони мали. Риси дукині Ґермантської, пришпилені до її образу в моєму ще кобрейському вражінні від неї, — ніс, наче дзьоб у сокола, гострі очі, — здавалося, допомогли ліпити другу її іпостась, схожу, але делікатнішу, з дуже ніжною шкірою: Роберове лице майже накладалося на тітчине. Я заздро добачав у ньому типові риси Ґермантів, раси такої окремішньої у світі, світі, де вона не гине і де її вирізняє її божно-орнітологічна слава, бо народжена та риса в якійсь казковій добі від богині й птаха.

Не знаючи причини мого розчулення, Робер був дуже ним зворушений. А розніженість моя викликалася ще й блаженним станом від тепла в кімнаті та випитого шампана, який перлив краплями поту моє чоло й застилав слізьми очі; ми скроплювали вином куріпок; куріпок я їв із подивом нетями, який знайшов у новому для нього житті те, що досі здавалося йому виключеним з нього (чудуючись, як вільнодум, якого частують у плебанії ситим обідом). А вранці, пробудившись, я підступив до вікна Ро-берового покоїка, — він був високо над землею, і з вікна око обіймало цілу околицю, яку я цікаво озирнув, щоб познайомитися зі своєю сусідкою-долиною, щойно тепер, бо вчора я не встиг, прибув надто пізно, коли вона вже дрімала в пітьмі. Прокинулася вона на зорі, і все ж, коли я розчахнув вікно, то побачив її з того боку, де був ставок, побачив так, наче дивився з вікна якогось замку: вона ще й досі тушкувалася в м’які білі вранішні шати, і я майже нічого не розгледів.

Але я знав, що, перш ніж солдати вичистять коней на подвір’ї, вона їх скине. А наразі виднілась, якраз напроти казарми, вже виборсавшися з імли горбата і худесенька хребтина якогось мізерного пагорба. Крізь прозірчасті фіранки паморозі я не відривав очей від цієї незнайомки, яка побачила мене вперше. Але