Читати книгу - "Григорій Квітка-Основ'яненко"

єство любові Арістофан у Платоновому діалозі «Бенкет» (189с – 193е), хоч думка, згідно з якою «Бог веде схоже до схожого», є і в Гомеровій «Одіссеї» (XVII, 218), і у восьмій книзі «Нікомахової етики» Арістотеля (1155а34), і в інших класичних джерелах. Неважко віднайти її також у творах письменників та філософів старої України, наприклад, в «Арістотелівських проблемах» Касіяна Саковича, у «Парергоні» Афанасія Кальнофойського чи в трактаті Івана Максимовича «Театрон». При тому Сакович і Кальнофойський розглядали її як усім відомий філософський постулат, а Максимович пов'язував саме з платонівською традицією. Та особливо часто ця думка зринає у творах Сковороди, котрий подає цю максиму і по-грецькому, і по-латинському, і по-українському… Словом, те, що Семен Іванович та Галочка любляться, – не залежить од них самих, бо вони «були колись укупі», тобто отими спраглими одна одної половинками андрогіна, що про них казав був Арістофан у «Бенкеті», коли пробував пояснити, чому це Бог веде схоже до схожого. Але те, що вони не можуть побратися, від них так само не залежить – сам Бог споконвіку поділив людей на стани. Недаром Галоччин батько, говорячи про «неоднаковість зірочок на небесах», покликається на Біблію: «Адже пам'ятуєте, що Сифа, Адамового сина, рід та звали синами Божими, а Каїнів рід – синами чоловічеськими. Хоч воно і не те, що благородні і прості, як ми тепер зовемо, а усе одні луччі, а другі нижче. З того віку так і пішло… І якби се не було од Бога, для порядку на світі, давно б воно перевелось: давно б Бог, гордим противний, давно б стребив і скоренив панство, якби воно було не від нього, а від гордості чоловічеської. Сеє усе бачачи, як мені піти против закону і порядку, від Бога даного, і у ваш рід благородний віддати свою дитину, рожденую од простоти і мужичества? Не буде благословенія Божого!». Ось тут і пролягає метафізичне провалля. Галочка та Семен Іванович «сродні» поміж собою як персонажі Платонового міфа про андрогіна, але «несродні» на театрі людського життя. І їхня «сродність», і їхня «несродність» – від Бога. Байдуже, чи стануть Квітчині герої на шлях метафізичного бунту, чи підкоряться долі – на них усе одно чекає загибель. І Галочка, і Семен Іванович, і Маруся, і Василь – образи трагедійні, бо джерело їхньої загибелі ховається не в них, не в їхніх помилках, переступах чи пристрастях, воно – у незбагненних лабіринтах Божого промислу.

Релігійно-філософський зміст своїх елегійних повістей Квітка-Основ'яненко любить подавати відразу ж на початку твору. Як писав колись Юрій Савченко, кожна Квітчина повість «розпочинається поширеною інтродукцією – філософуванням на різні теми людського життя. В будові цих інтродукцій видно засоби риторичних побудувань ораторських монологів…». Справді-бо, початки Квітчиних повістей підхожі до звичайних церковних проповідей. Принаймні їхня морально-дидактична спрямованість дуже виразна й сильна. А подальшу фабульну частину повісті Квітка розгортає як барвистий образок-ілюстрацію, свого роду риторичний exemplum[28], до висловленої на початку теми. Так, сюжет «Марусі» покликаний засвідчити ідею марності земного життя людини, його радощів, утіх і насолод; повість «Добре роби – добре і буде» ілюструє євангельську настанову любові до ближнього, а сюжет «Перекотиполя» потверджує думку про те, що муки совісті є не чим іншим, як внутрішнім Божим судом.

Оці одвічні питання людського духу набувають у Квітки-Основ'яненка напрочуд яскравого етнографічного колориту, перетворюючись на, сказати б, одвічні питання української людини. Заради цього Квітка використовує і все своє знання нашої старовини, її звичаїв та обичаїв, і всі засоби тогочасної української мови, починаючи від неймовірної експресії народних голосінь і закінчуючи прикметними для «котляревщини» школярськими мовними грашками. Ось, приміром, «і ритори, і хвильозохви» Харківського колегіуму разом зі «своїми спекторами, що ходять вже у довгополих халатах і вже з заплетеною косою», ідуть гуртом на Гончарівку, аби хоч краєм ока глянути на місцеву красуню Галочку Таранцівну А комусь із них закортить і «зачепити її, та й не сміє і соромиться, та й навчить другого край себе і скаже: „Доміне Кутієвський! Як буде Галочка бігти мимо мене, то ви пхніть мене на неї, буцім я нехотя її заняв“.

Так що ж бо: доміне Кутієвський пхне, доміне Пузановський поточиться, зачепить Галочку, а та швиденько одскочить, як муха відлетить, то доміне – плюхентус у грязентус і закаля свою пикентус (себто по-латинському, як вони, морочачи людей, говорять)». Але мовні грашки, звісно, аж ніяк не є тут основними. Глибина ідей, трагедіальність сюжетів, гранична емоційність, яка часом перехлюпує через край, наближаючи Основ'яненкову оповідь до форм чистої лірики, – усе це вимагало від письменника нового слова, порівняно зі словом «Енеїди» Котляревського та його послідовників. І, мабуть, головною заслугою Квітки, як казав Агапій Шамрай, «треба вважати заведення в українській літературі серйозної мови, що у нього прекрасна…». Це була справді прекрасна, органічно-народна мова, сказати б, щира слобожанська автентика. Вона, підкреслював Микола Сумцов, «відзначається простотою та чистотою, у ній нема нічого манірного, штучного, саморобного».

Слід ноголосити, що Квітка був не лише чудовим знавцем української мови, але й гарячим її оборонцем. Він був глибоко переконаний у тому, що намагання необізнаних із нею мудрагелів «довести десяткам мільйонів людей, які розмовляють, пишуть і з насолодою читають своєю мовою», нібито такої мови взагалі нема, приречені на невдачу. Більше того, Квітка радив видавцеві «Отечественных записок» Андрієві Краєвському подавати огляд новинок української літератури окремо від огляду літератури російської, десь «поміж німцями, французами тощо», себто визнати українське письменство за цілком самостійну галузку європейської літератури.

Якраз проти недоброзичливих російських критиків («цехових зубоскалів») з їхнім сакраментальним: «Штио да штио это невернякано? Мы не понимаем-ста ничаво», – Квітка-Основ'яненко спрямував і своє програмне оповідання «Салдацький патрет». Він каже їм те, що сказав маляр Кузьма Трохимович шевцю Терешку, коли той поліз не в своє діло: «Швець знай своє шевство, а у кравецтво не мішайся!». Сюжетний та образний лад цієї «латинської побрехеньки» засновується на старих греко-римських оповідках про славетних малярів, зокрема на анекдоті про Зевксіїв мальований виноград, на який зліталися птахи, та на історії про Апеллеса й чоботаря («Ne sutor ultra crepidam»[29]). Як зазначав Микола Зеров, саме «ці два мотиви – мотив ілюзії і мотив дотепної відповіді майстра на некомпетентну критику – й поклав Квітка в основу свого твору». Інші коментатори, зокрема