Читати книгу - "Полонені вогняної безодні, Борис Захарович Фрадкін"

«Дурниця! — Микола Миколайович підбадьорився, намагаючись позбутися сумнівів. — Ще десять місяців. Для вченого — ціла вічність. Працювати! Працювати!»

Андрій глянув на спустілий гамак Дектярьова, потім перевів погляд на сусідній. Там лежав Вадим, людина, яка ненавиділа бездіяльність.

Раптом упала на підлогу відкинута ковдра, і з вигуком, від якого радісно затремтіло Андрієве серце: «Вставайте, лежні! Продеріть очі!» — Вадим вистрибнув із гамака.

Андрій зачекав, поки Вадим, дрібно стукаючи черевиками по щаблях, зникне внизу. Не поспішаючи, зовсім як удома, Андрій поголився, вмився, одягнув чисту сорочку. Сів до столу і з апетитом спорожнив бляшанку соковитого м'ясного паштету…

Насамперед він пішов до своєї кабіни.

Мовчали прилади лічильно-обчислювальної установки. Мертвими зіницями дивилися згаслі сигнальні лампи. Потужна й складна машина, здавалось, приречена на бездіяльність. Механік почував себе так, ніби йому самому зв'язали мотузками руки й ноги і кинули в куток кабіни.

Андрій спустився до Дектярьова. Геолог підбадьорливо кивнув йому головою, всміхнувся самими очима. Зітхнувши з полегшенням, механік поспішив до Вадима.

Той сидів, низько зігнувшись, опустивши голову на пульт і затуливши її руками, ніби чекаючи удару. В кабіні тиша. Прилади не працюють, журнал для записів закритий. У Вадимовій постаті відчай.

Андрій завмер на драбинці.

— Вадиме! — гукнув він.

Вадим повільно підвів голову, глянув на механіка мутними очима.

— Що з тобою, Вадиме?

— Я не можу… — поскаржився командир підземохода. І раптом обома кулаками стукнув пульт. — Розумієш, нічого не можу з собою вдіяти… Примусити себе працювати, мислити, шукати.

Андрій підійшов ближче.

— Вадиме, а Лена? — прошепотів він.

— Лена… Мені зараз хіба до неї? Я занапастив підземохід. Коли б хто знав, як я себе зневажаю, як ненавиджу…

Ні жалкувати, ні співчувати вголос механік не вмів. Він переступав з ноги на ногу й не знав, що сказати. До того ж він розумів, які складні суперечливі почуття й думки мучать товариша. А в таких справах він не порадник, ні, як собі знаєте, не порадник. — Може, я допоможу тобі, — Андрій показав на пульт. — Ти ж досі не скінчив розрахунок нового профілю.

— Дякую. Не треба. — Вадимове обличчя поступово проясніло, він глибоко зітхнув, пригладив волосся. — І взагалі, не звертай па мене уваги. Вже відлягло. Працюватиму!

Він присунувся до пульта, повернув перемикачі. Ожили прилади, заморгали лампи, м'яким дзвоном зумера лічильно-обчислювальна установка повідомила про свою готовність.

Чураков ще трохи постояв за Вадимовою спиною. Тільки переконавшись, що Вадим справді працює, лишив його самого. Він підіймався драбиною з кабіни в кабіну, ніде не спиняючись, поминув усі п'ять поверхів підземохода й дістався до машинного відділення.

Щоб якось згаяти час, Андрій узявся порядкувати біля синтезаторів.

Проконтролював охолоджувальну систему, розкриваючи одну по одній коробочки реле. Оглядав усе так ретельно, наче готував машину до тривалого й важкого рейсу.

Зморившись, сів тут же на підлогу, обійняв коліна руками і поклав на них голову. Так сидів з годину, ні про що не думаючи. Механік належав до тієї виняткової категорії людей, котрі почувають страх тільки тоді, коли безпосередньо зіткнуться з небезпекою. Якщо ж до загибелі лишається бодай один день, то протягом цього дня вони зберігають цілковитий спокій і добрий апетит.

Єдине, що обтяжувало Андрія, це вимушена бездіяльність. Адже він завжди був чимось заклопотаний.

Андрієві роздуми порушив Скорюпін.

— Як ви гадаєте, Андрію Гавриловичу, надовго ми тут застряли? — тихо запитав Павло.

— Назавжди.

— Ви серйозно?

— Ти ж не вперше у підземному рейсі. Тут не до жартів.

— Я, звичайно, все розумію. Я тільки не розумію, як це могло скоїтись. Вадим Сергійович такий чудовий конструктор. І от…

— Конструктор він справді хороший, — погодився Чураков.

Скорюпін зазирнув у механікове обличчя.

— Ви хотіли щось додати?

— Та ні…

Не ділитися ж йому з Павлом тим, яка неприємна згадка лишилася в Андрієвій душі після недавньої сцени в кабіні керування. Його начебто ошукали чи відібрали найдорожче, потаємне.

— У вас хто-небудь лишився там, нагорі?

— Авжеж, батько, мати, дві сестрички.

— І дівчина?

Запитання шпигнуло Андрія в саме серце. Тут, у кабіні підземохода, він усе частіше згадував Лену, не Вадимову дружину, а ту дівчину в скромній сіренькій сукні, яка контролювала зібрані ним вузли машини. Майже всю робочу зміну вони були в цеху поруч. І не помічали один одного. Він і тепер для Лени нічого не значить. Але Лена для нього…

— Ні, — Андрій заперечливо похитав головою, — дівчини нема.

— Коли мене зарахували на ПВ-313, — розповів Паша, — хлопців брали завидки. І такий вони прощальний банкет організували, якого я ще ніколи в своєму житті не бачив. Справжнісінький бал. Хлопці в нас хороші, надійні. Шкода, їм не дозволили глянути на старт підземохода. Поговорити б з ними зараз. Або лист переслати — одразу б на душі посвітлішало, правильно?

Паша говорив, перестрибуючи з однієї теми на іншу. Навіть Чураков, попри свою життєву недосвідченість, відчував у ньому ще хлопчачу наївність. Світло-карі Пашнні очі дивились довірливо. Довгов'язий, худорлявий і взагалі якийсь незграбний. Паша приваблював простотою і відвертістю. За півгодини Андрій вислухав Пашину біографію зі всіма її нехитрими подробицями. Довідався, і де той учився, і з ким товаришував, і коли познайомився з чудовою дівчиною Танею, і як захоплюється ультразвуковою технікою.

Порівнюючи себе з Пашею, Андрій здивувався: яка між ними різниця в сприйманні навколишнього! «Начебто і я колись був такий самий, — подумав Чураков. — І ось уже не такий. Змінився, значить».

— Все ж я вірю у Вадима Сергійовича, — несподівано закінчив Скорюпін, повертаючись, мабуть, до питання, яке мучило його. — У нього світла голова. Ось побачите, він знайде вихід із становища. Вигадає щось таке, ми тільки охнемо. А що біда з