Читати книгу - "Полонені вогняної безодні, Борис Захарович Фрадкін"

Удвох вони повернулися в свою кабіну до пульта. Скорюпін зітхнув: «О-хо-хо!» — і почав поратися коло приймача. Чураков ловив себе на тому, що прислухається, ніби зможе вгадати звідси, чим зайнятий Вадим.

Миколі Миколайовичу раптом; пригадалося дитинство. Безмірно далеке, але яскраве й щасливе. Він любив туристські мандрівки. З тринадцяти років ходив по п'ятнадцять-двадцять кілометрів лісовими нетрями в товаристві таких, як і він, підлітків — любителів провести ніч біля вогнища. Микола Дектярьов об'їздив усе Підмосков'я, двічі перетнув Кіровську область, а п'ятнадцятирічним брав участь у тривалому й важкому поході по Південному Уралу.

Тут і сталася одна дуже важлива подія.

Під час переходу з Карабаша в Киштим, побившись об заклад із товаришами й бажаючи довести свою сміливість, Микола відокремився од групи, щоб самому перейти через гори. Місця були глухі. В тайзі він заночував. Спочатку не спалося. Темрява навколо вогнища здавалась особливо густою, в ній причаїлася небезпека.

І от, коли сон і втома почали склепляти повіки юному мандрівнику, в світлі вогнища несподівано з'явилася дівчинка, маленька, худенька. Микола завмер. Хоч був певен, що на світі нема чарівників, однак знітився, боячись поворушитися. На нього війнуло бажовськими казками, якими він зачитувався. Дівчинка постала так несподівано, що Микола не здивувався б, якби вона раптом щезла, а на її місці лишилася чудова кам'яна квітка чи золотий розсип.

Проте дівчинка стояла на тому ж місці, притиснувши до грудей брудні рученята. Їй було років шість, не більше.

— Хто ти? — трохи заспокоївшись, гукнув Микола.

— Я — Катя, — відповіла дівчинка ледве чутно, і в голосі її бриніли сльози.

— Звідки ти взялася?

— Я заблукала. Хочу їсти.

І вона заплакала, майже беззвучно, безпорадно. Микола підійшов до неї ближче..; Відповідаючи на його запитання, дівчинка ввесь час схлипувала. Він ледве зрозумів її плутані пояснення. Катя жила в якомусь новому селищі лісорубів і не пам'ятала, як воно зветься. Вранці батьки пішли на роботу, а їй закортіло назбирати ягід.

— І цілий день ти нічого не їла? — вжахнувся Микола.

— Тільки ягідки…

Він нагодував Катю, загорнув у свою ковдру, заколисував, заспокоював, поки дівчинка не заснула. Вона так ослабла, що наступного дня довелося нести її на руках. Селища поблизу не було. Тільки опівдні?» страшенно змучений своєю ношею (рюкзак теж важив чимало), хлопчик дістався до лісництва. Подзвонили в район. Звідти відповіли: дівчинка з селища Ар'яр, отже, забилася від дому майже на двадцять кілометрів.

.. Минуло дванадцять років. Дектярьов, молодий геолог-дослідник прибув із розвідувальною партією в район Карабаша. І йому пригадалася дівчинка, котру він підібрав колись у лісі. Яка вона тепер? Чи пам'ятає той випадок?

Йому допомогли розшукати її. Катя працювала на Міаському автомобільному заводі. Дектярьов побачив справжню красуню.

Через рік вони одружилися.

Тепер Катюша залишилася сама. Звичайно, їй, дружині дослідника, дуже часто доводилося бути на самоті й подовгу чекати чоловіка з експедиції. Але тоді ні він, ні вона не думали про небезпеку і тим паче про те, що він взагалі може не повернутися.

Далекі славні походи крізь хащі лісів… Микола Миколайович втягує носом повітря. Йому здалося, що в кабіні запахло димом від вогнища. Ох, скільки він побачив на своєму віку! Памір, Урал, Камчатка, спільні з індійськими геологами пошуки на Гімалаях, робота в Єгипті, Китаї, Тунісі…

Проте йому завжди хотілося незвичайних, неповторних досліджень. Він перший з геологів брав участь у випробуванні підземних човнів. Настав час, коли дослідники вже не в думці, а самі, озброєні найскладнішою апаратурою, рушили в недосяжні до того надра.

Дектярьов був піонером підземних експедицій.

І ось, здається, домандрувався. Замість того, щоб стримати юнацький запал Суркова, зрадив власній витримці й послідовності. Не витерпів… Ох! І вскочив у таку халепу, з якої, певно, не виплутаєшся. Допомоги ждати нізвідкіль.

Безперечно одне: треба діяти. Він зобов'язаний щось робити. Та легко сказати: «треба». Одне змусити працювати руки, а ось як присилувати себе зосередитися, думати, аналізувати, коли в голову лізуть настирливі думки про загибель.

— Гаразд, ти можеш байдикувати, — сказав собі Микола Миколайович, — у тебе є змога зустріти смерть в гамаці. Тільки що ж ти робитимеш усі десять місяців чи триста діб, чи сім тисяч двісті годин, чи чотириста двадцять… ні, чотириста тридцять дві тисячі… авжеж, чотириста тридцять дві тисячі хвилин?

Микола Миколайович презирливо випнув губи. Що б там не було, але відлежуватися, коли в тілі нема ознак хвороби, а голова сповнена ідей… Ні-і, дзузьки! Такої розкоші він собі не дозволить. Що й казати, при самій лише думці про смерть йому стає якось зимно. Та ось він сідає в крісло, і вже трохи легшає. Ніби опинився поруч тих, із ким не один рік працював у лабораторіях дослідницького інституту Академії.

— Друзі мої, — звернувся Микола Миколайович до своїх уявних колег, — добиймо звіра. У нас велика здобич: третя геосфера, світ дійсно пластичної речовини плюс Біронтове випромінювання.

Його ніхто не спиняв. Геолог міг говорити на самоті скільки завгодно. В розмові находили вихід вагання, що мучили його. Зараз просто очей було таке, до чого пориваються вчені, котрі, як і він, присвятили себе дослідженню земних надр. Бути єдиним свідком перетворення речовини, провести найцінніші спостереження і зупинитися на півдорозі — це рівнозначно зраді, дезертирству, злочину перед наукою.

Час тягнувся нестерпно довго. Микола Миколайович занеміг. Попрацювавши близько чотирнадцяти годин без перепочинку, геолог заснув так несподівано, наче знепритомнів. Прокинувшись, він побачив напроти в кріслі Біронта. Атоміст часто кліпав очима, й обличчя його було винувате, змучене.

— Я не можу, — пробелькотів Валентин Макарович, — я не можу нічого не робити. І працювати також не здатний.

— Ми систематично передаватимемо нагору результати наших спостережень, — сказав Микола Миколайович.

— Ви гадаєте, їх почують?

— Можливо, не всі,