Читати книгу - "Полонені вогняної безодні, Борис Захарович Фрадкін"

Кінчиками пальців Біронт несміливо торкнувся перемикачів, почекав і зажурено похитав головою.

— Я зовсім не підготовлений до цього, — він благально глянув на Дектярьова, — я тільки вчений, теоретик. Коли б ви знали, який у мене письмовий стіл, м'яке крісло. І вікно в моєму кабінеті величезне. Я люблю працювати на світанку. Тоді сонце не дуже яскраве, але так багато світла. Всі ще сплять. Тільки голуби злітаються до вікна. Біля нашого будинку стільки голубів!

— Усі ми тут звичайні люди, Валентине Макаровичу, — як можна м'якше заперечив Дектярьов. — Нам властиво захоплюватися і… робити помилки. Але ніхто не дав нам права зраджувати обов'язку. На вашій совісті — природа випромінювання. Нагорі чекають од вас повних і точних даних.

— Так, так, авжеж.

— Ту-ту, ра-ра, ру-ру, та-та, — замугикав Дектярьов, хоч Біронтів вигляд наганяв на нього тугу.

Обидва вчених мали дуже мирну вдачу і не мріяли про героїчні вчинки. Вони звикли до своїх родин, до постійного, певного кола друзів. Навіть Микола Миколайович, який, повернувшись з однієї експедиції, вже починав готуватися до другої, нудьгував за домівкою. З роками він не тільки не звик до частих розлук, а, навпаки, переносив їх усе важче. Це було пов'язано спочатку з появою дітей, потім онуків.

— Адже у вас теж є діти, — звернувся Микола Миколайович до Біронта.

— Два сини. Дочка.

— У мене більше. І сила онуків. І знаєте, що я подумав? Діти — найсуворіші судді наших вчинків. Дітям завжди кортить мати видатних батьків. Ну, гаразд, ми не виберемося звідси…

Біронт здригнувся. Геолог удав, що не помітив.

— Припустимо. Наша загибель виправдовує всі наші похибки. А якщо виберемося? Чи зможемо приховати, що тремтіли від страху, як зайці?

— Мені здається… ви дуже… маєте рацію.

— Ще б пак! Як можна нічого не робити, коли сама доля привела нас у найпотаємніші схованки природи. Ви тільки гляньте, який багатющий матеріал для обробки. Хіба не знайшлося б дослідників, які, не вагаючись, погодилися б опинитися на нашому місці, щоб побачити все це?

— Так, так, ви, певна річ, маєте рацію, — згоджувався Біронт, і руки його мимохіть потягнулися до перемикачів. — Ви маєте рацію. І все ж таки те, що скоїлося з нами, жахливо. У мене голова йде обертом. Я ж зовсім не хоробра людина. Я не переношу фізичних страждань. Я просто збожеволію.

— Дурниця! — відрізав Микола Миколайович. — Наші голови мають особливий гарт і якщо вистояли п'ятдесят років з гаком у боротьбі з матінкою природою, тепер з ними нічого не станеться.

Він знову замугикав і поринув в обчислення. Біронт зосереджено стежив за ним, за його руками, за виразом обличчя. Спокій Дектярьова здавався йому незбагненним.

Повільно рухалися стрічки на барабанах самописців і лічильно-обчислювальних установок, сухо клацали перемикачі. Кожен прилад, як розгорнута книжка, розповідав дивні речі. Стиск речовини досяг фантастичних цифр, але хімічний склад у навколишньому середовищі залишився без змін. У вільному стані був тільки кремній. Інші елементи міцно трималися за кисень, утворюючи з ним найпростіші безводневі окиси.

А куди ж поділася вода? Вода, що являла собою невід'ємну складову частину сульфатів, бурого залізняку, карбонатів? Водню й кисню у вільному стані Дектярьов не знайшов.

Тоді він узявся за пошуки води.

Йому пощастило знайти її за допомогою променевих електронних аналізаторів. Навколо було вщерть води. Значно більше, ніж у всіх земних океанах разом узятих. Але в якому фізичному стані? Спостереження принесли цікаві результати.

Вода під впливом тиску набувала питомої ваги, близької до питомої ваги цинку. Дектярьов дістав змогу спостерігати тверду розпечену до трьох тисяч градусів породу, котру він не міг назвати інакше як вода.

З розрахунковим бланком, на якому обчислювальна установка видрукувала колонки чисел, Дектярьов квапливо піднявся нагору.

Скорюпін, Чураков і Сурков сиділи за столом, вони тільки що відкрили підігріті бляшанки з концентратами. Був це сніданок, обід чи вечеря, ніхто не знав. Вони їли з виглядом хворої людини, яка вживає необхідні, але страшенно гіркі на смак ліки.

Дектярьов простягнув бланк Суркову і, приховуючи остаточні розрахунки, запитав:

— Що це по-вашому?

— Цинк, звичайно, — відповів Вадим, неуважно пробігши очима колонки цифр.

— Вода! — розкриваючи остаточні результати обчислень, урочисто оголосив Микола Миколайович.

Вадим, не зводячи зачарованих очей з бланка, підвівся. Машинально пригладив волосся, сів, потім знову встав.

— А ми рухалися з постійною швидкістю, — розмірковував він. — Як же відбувалося розпилення речовини? Та й уся механіка взаємозв'язку бура й середовища стає незрозуміла.

В його уяві повільно вимальовувалися обриси нового термоядерного бура. Оскільки швидкість руху підземохода, попри збільшення щільності базальту, залишалася незмінною, можна з певністю сказати, що бур не використовує всю енергію, яка подається.

Щоб перевірити своє припущення, Вадим спустився до пульта керування й натиснув кнопку. Бур запрацював, автомати ввімкнули двигун. Корабель рушив.

Дектярьов, що почав було диктувати Скорюпіну нове повідомлення, закам'янів на місці. Завмерли Біронт і Чураков. Та Вадим уже простягнув руку до іншої кнопки і спинив машину. Паша ковтнув клубок, що стояв у горлі. Микола Миколайович дивився поверх голови зв'язківця, а коли очі його зустрілися з поглядом юнака, Павло зрозумів, що геолога вразила якась нова незвичайна ідея.

— Зажди-но хвилину, — Дектярьов потер чоло долонею, — зажди…

Кілька робочих секунд було досить, щоб підтвердити Вадимове припущення. Електронна лічильно-обчислювальна установка викинула йому бланк з результатами розрахунку: силу струму, що надходив на розпилення, можна зменшити на вісім процентів!

«Ну то й що ж? — сказав про себе Вадим. — Чи не все одно тепер?» Але лишився за пультом і розгорнув журнал.

«Приречений на смерть шукає нову конструкцію бура, — гірко посміхнувся Вадим. — Самообман…»

Дектярьов і Біронт були цілком захоплені спостереженнями. Бодай на хвилину не могли