Читати книгу - "Полонені вогняної безодні, Борис Захарович Фрадкін"

Електронний хронометр відлічував двадцяту добу від початку старту.

Микола Миколайович піднявся до кабіни зв'язківця. Той, не чекаючи наказу, ввімкнув передавач. Паша звик до частих відвідувань геолога. За вимогою Дектярьова передача йшла за передачею. Нагору надсилали найдокладнішу інформацію про стан машини, про нові дослідження, повідомляли припущення, висновки, розрахунки, поради на майбутнє.

Закінчивши диктувати, Дектярьов з'єднався з Вадимом.

— Вадиме Сергійовичу, ти дуже зайнятий?

— Якщо є потреба, влаштую перепочинок.

— Так, велика. Мені б хотілося скликати нараду. Ми зараз усі до тебе спустимося.

Останнім часом якось само собою виходило, що керівництво екіпажем перейшло до геолога. Він, за мовчазною загальною згодою, встановив години сну і приймання їжі, двічі на добу збирав екіпаж, щоб «побазікати про дурниці», за його власним виразом. Геологів оптимізм заражав і його супутників.

Микола Миколайович говорив не вмовкаючи, перший починав реготати над найневиннішим жартом, хто б його не сказав. І дивна річ: трагізм становища під час його просторікуватих міркувань якось непомітно набував відтінку комізму. Всі обличчя світлішали, на годину, дві майбутнє вже не здавалося таким страшним.

Бесіда закінчувалася, і всі поверталися до роботи.

Дектярьов розумів: нерухомість і життя без мети — найстрашніше. Потрібно мати величезну силу волі, щоб вистояти у боротьбі з ними. Тут легко впасти у відчай, збожеволіти.

Необхідно щось придумати, чимось розворушити всіх і себе також, якщо вже добровільно взяв на себе відповідальність за долю кожного члена екіпажу.

І, лишаючись наодинці з Валентином Макаровичем, Микола Миколайович нема-нема, та й починав дивні розмови, під час яких обличчя атоміста робилося мертвотно-блідим, а розширені очі — нерухомими. Після кожної такої бесіди Біронт уже не міг займатися спостереженнями. Він сидів розгублений, млявий і приголомшений, то запитливо, то з жахом поглядаючи на Дектярьова. І думав, думав про геологові слова…

Одного разу, промучившись без сну майже добу, він сказав:

— Нехай буде по-вашому. Я згоден.

В кабіну Суркова спустилися спочатку геолог і атоміст, потім прийшли Скорюпін та Андрій Чураков.

Дектярьов сів у крісло водія, решта розмістилася на підлозі.

— Що ви збираєтесь нам розповісти? — запитав Вадим.

— Розповісти? Нічого. — Дектярьов завагався. Кілька хвилин мовчав, збираючи думки, скоса поглядаючи на товаришів. Біронт уже сказав своє «так». Як сприймуть інші? — Та в мене є пропозиція щодо наших наступних дій. Ми з Валентином Макаровичем уже обговорили її і дійшли висновку…

Дектярьов знову зробив паузу, кашлянув, у кулак.

Вадим з цікавістю оглянувся на атоміста. Якого висновку могли дійти вчені?

Біронтове обличчя закам'яніло, він дивився у простір невидющими очима. Андрій перехопив Вадимів погляд і усміхнувся — Валентин Макарович сьогодні як ніколи ретельно поголився, мав вигляд надзвичайно підтягнутий і рішучий. Що вони задумали з Дектярьовим? Невже знайшли спосіб пробратися на поверхню?

— Давайте міркувати так, — Микола Миколайович поклав кулаки на стіл. — Ми зробили чимало, зібрали силу-силенну цінного матеріалу. І наші суто наукові відомості, і твої, Вадиме Сергійовичу, конструктивні зміни підземохода допоможуть тим, хто рушить слідом за ПВ-313.

Вадим нахилив голову.

— А якщо без ліричних відступів, Миколо Миколайовичу? — запропонував він.

— Ну, якщо стисло, то я скажу так: ми не використовуємо всіх можливостей. Перед нами справжній океан непізнаного. І ми дамо країні значно більше цінних відомостей, якщо…

— Якщо?

— … Якщо позбудемося нашої мертвої нерухомості.

— Ви маєте на увазі ПВ-313?

— Так, ти вгадав, Вадиме Сергійовичу.

— І пропонуєте… — Вадимів голос тремтів. Він відкинувся в кріслі, він не хотів повірити Дектярьову.

Геолог ствердно хитнув головою.

— Вниз? — видихнув Андрій.

— Вниз, — сказав Микола Миколайович.

— Це… це несерйозно, Миколо Миколайовичу! — Вадим ззирнувся з Андрієм, зупинив свій погляд на Біронтові. — Ви ж пропонуєте божевілля.

— Божевілля вже зроблено, — зітхнув Біронт. — У всіх випадках нас чекає одне й те ж. Справа тепер тільки в тому, щоб принести людству якомога більшу користь.

— І цим сказано все, — підтакнув Дектярьов. — Залишається тільки натиснути ось це, — він простяг руку до маленької червоної кнопки.

— Стривайте! — закричав Вадим. — Що ви робите?

— Пробач… Це вже, звичайно, не входить у мої функції. Отож, може, ти сам, Вадиме Сергійовичу… теє… натиснеш?

— Як ви приголомшили… — Чураков підвівся на ноги. — Знову вниз. Та-а-к… Ловко ж ви! Ох, як ловко!

Він дивився на пульт і вже чув гуркіт працюючого двигуна, бачив бігаючі риски приладів, радісне переморгування сигнальних лампочок.

Страшно, звичайно. Адже одне — чекати смерті, яка невідомо ще коли завітає, і зовсім інше — йти їй назустріч.

Андрій розправив плечі — сила в нього неабияка. Назустріч загибелі… з боями! Це буде справжня боротьба.

— Вадиме, — прошепотів він, — давай, га! Вадим зблід.

— Я не можу, — промовив тихо. — Ви маєте рацію: треба, так. Але, слово честі, я не можу.

Тоді Микола Миколайович кивком голови вказав Чуракову на місце водія. Андрій повільно наблизився до крісла. Він усе ще дивився на Вадима, а той, не відриваючись, стежив за кожним рухом товариша.

Андрій сів. Уперше відчув він у собі таку внутрішню силу, якій було тісно в грудях. Зараз він поведе підземохід, але не просто поведе, а розпочне справжню битву з природою.

Дектярьов обійняв за плечі Павла.

— Пробач, Павлушо, адже ми ще не запитали твоєї згоди.

Скорюпін соромливо усміхнувся, переступив з ноги на ногу.

— Якщо треба, я, певна річ, буду з вами.

— Старт!

Команда пролунала сухо, як постріл.

Геологові очі були суворі, холодні й невблаганні.

Механік натиснув кнопку. Високо над