Читати книгу - "Гауф. Переклади, Олександр Олесь"

- Як тобі спалося? Вставай та лаштуйся в дорогу.

Вони випили по кухлю шербету, скочили на коней і незабаром були вже у великому й густому лісі. Виїхавши з лісу, отаман спинив свого коня, показав дорогу, попрощався з Мустафою і сказав:

- Мустафа! Випадково довелось тобі погостювати у розбійника Орбазана. Я не стану просити тебе не виказувати нас. Сподіваюсь, що ти і сам нікому не розкажеш про те, що ти тут бачив і чув. Натерпівся в нас ти немалого лиха, але хто знав, що ти не паша Сулейка.

Вибач, Мустафа, і візьми на спомин цього стилета. Не згадуй лихом, а коли я буду тобі потрібен, дай тільки знати, і на крилах прилечу, візьми і цього гаманця: в дорозі треба бути з грішми!

Мустафа подякував, взяв стилета, а від гаманця відмовився. Але Орбазан кинув гаманець на землю, вклонився йому, ударив коня і бурею зник у лісі. Мустафа взяв гаманець: в ньому повно було червінців. Повеселішав Мустафа, помолився Аллахові і рушив в Бальсору.

Вранці на сьомий день він був уже в місті. Поставив він коня в стайні, а сам пішов по місту розпитувати про базар, про торгівлю невольниками.

- Спізнився ти, хлопче, на цілих два дні,- відповіли йому.- А коли б ти знав, які дві красуні тут продавалися! Скільки покупців із-за них побилося! Та ледве чи стало б у тебе і грошей їх купити!

Мустафа слухав і ледве стояв на ногах. Не було у його сумніву, що ці красуні були його сестра Фатьма та молода Зораїда.

- Хто їх купив? - тремтячим голосом далі спитав Мустафа.

- Та купив їх один заможний, але вже досить підтоптаний колишній купутан-паша. Може, чув коли - Тюлі-Кос на ймення. Не чув? Він тепер живе під Бальсорою. Далеченько: днів два треба їхати до його. Ну та годі тепер розказувати: однаково дівчат тобі не бачити. Було б раніше виїздити з дому, коли хотів їх купити, або сісти на добрішого коня! Тюлі-Кос тільки вчора виїхав, ще можна було б його догнати, але що ти один зробиш з Тюлі-Косом, коли він їде оточений слугами-вартовими.

Мустафа сів на базарі і став думати-гадати. «Стій! - майнула у його думка. - Я настільки схожий з пашою Сулейкою, що ледве не був прив’язаний до отаманового коня! Гаразд! Гаразд! Назву себе пашою Сулейкою і завітаю погостювати до Тюлі-Коса. Чудесно! Чудесно! І прийде ж така розумна думка в голову людині!» Гроші у Мустафи були. Він купив декілька коней, найняв людей, одяг їх в коштовне убрання, сам неабияк причепурився і рушив у дорогу - погостювати у Тюлі-Коса. Через декілька днів вони були уже біля його палацу, що стояв у зеленій долині і був оточений високими мурами. Мустафа пофарбував собі бороду чорною фарбою, а обличчя вимазав соком якоїсь рослини, щоб стати більш смуглявішим, і став справжнім Сулейкою. Він послав одного із своїх людей до Тюлі-Коса просити паші Сулейці дати притулок на ніч. Через хвилину з палацу вийшло четверо невольників і, низько вклонившись, взяли за поводи коня Мустафи і повели в браму.

Біля ганку невольники допомогли Мустафі злізти з сідла, а четверо других невольників обережно взяли його під руки і повели на гору до Тюлі-Коса по мармурових сходах.

Тюлі-Кос привітав Мустафу з пошаною і велів подати йому все найкраще, що тільки міг вигадати його кухар. За вечерею Мустафа непомітно перевів розмову на Бальсору, на торгівлю невольниками і спитав - чи давно господар був у Бальсорі і чи не купив він чого цікавого. Тюлі-Кос відповів йому, що він зовсім недавно їздив у місто і купив там двох дівчат надзвичайної вроди. Неприємно йому тільки те, що дівчата сумують, але він сподівається, що це згодом пройде.

Довго б вони ще балакали, та Мустафа стомився з дороги, подякував господареві за ласку і пішов спати. Та не встиг він ще як слід задрімати, як уночі йому вдарило світло і він прокинувся. Перед ним стояв з лампою в руці маленький смуглявий карлик, той самий, якого зустрів Мустафа в курені Орбазана. Мустафа подумав, що це йому, певно, сниться. Він ущипнув себе за руку, посмикав себе за носа, але карлик стояв на місці. Ні, це не сон, а дійсність.

- Чого тобі тут треба? - опам’ятавшись, спитав Мустафа.

- Не турбуйтесь, пане добродію,- відповів карлик.- Я дуже добре знаю, з якою метою ви прибули сюди. Я не дурень і зразу вгадав, навіщо ви пофарбували свою бороду. На превеликий жаль, я власними руками повісив пашу Сулейку і тому ви даремно витратились на фарбу. Але не в тім річ. Я прийшов сюди, щоб дещо вас спитати...

- Як ти опинився тут, кате! - гнівно крикнув Мустафа.

- Вам цікаво знати, як я опинився тут? Добре, скажу. Жилося мені в останні дні так, як собаці. Власне, вся сварка вийшла із-за тебе. І тому ти мусиш видати за мене заміж свою сестру, а я, з свого боку, допоможу тобі визволити обох невольниць. З Зораїдою ти втечеш, а Фатьму залишиш мені. Згода? Ні? Коли ні, то я піду до цього нового пана і розкажу йому дещо про пашу Сулейку!?

Розлютувався Мустафа. Він гнівно кинувся на злодія, щоб його вбити, але карлик упустив лампу, лампа погасла, а він сховався в темряві, кричачи: «Рятуйте, рятуйте! Злодій у хаті!»

Мустафі лишалося тільки тікати. Думку про визволення двох невольниць він мусив покинути: треба було подбати насамперед про власне життя. Він підбіг до вікна і глянув. До землі було далеко, і палац був обнесений високим барканом, через який досить важко було перескочити. Він замислився і враз почув, що в сусідній кімнаті уже топчуться люде, щоб його схопити. Мустафа схопив стилета, убрання і вискочив із вікна. Він тяжко упав, хвилину полежав, знову схопився, скочив на баркана і опинився на волі. Довго він біг, спотикаючись і падаючи, і тільки добігши до лісу, він хотів стати, щоб одпочити, але не встояв на ногах і упав у безсиллі на землю. Тут він став думати про своє становище. Він був один: люде і коні лишилися там, у Тюлі-Коса. Що з ними станеться,- він не знав. Але у Мустафи ще було досить грошей для того, щоб купити коней і найняти людей.