Читати книгу - "Скандальний дует, Ксана Рейлі"

«Годі вдавати, що незворушний.
Бачу, палає вогонь в твоїх очах.
Ти мій найкращій, визнати мушу:
Дотик до тебе – і зриває дах...»
Злата Огнєвіч, «Солодка кара».

Я була така втомлена, що одразу ж заснула в його міцних обіймах. Та всередині мене поселилося таке відчуття, яке я дуже давно не відчувала. Це все було так правильно і приємно, але також з'явився страх. Я боюсь, що для Кості все це було просто так. 
Вже зранку я відчула, що мене хтось ніжно цілує в шию, а потім в плече. Я одразу ж усміхнулася і розплющила очі.
— Доброго ранку.— прошепотіла я.
— Як спалося?— спитав Костя.
— Прекрасно.
— Ти не хочеш дописати пісню?— сказав хлопець і взяв свій телефон.
— Зараз?— здивувалась я.
— Ну так. Ти ще пам'ятаєш те, що говорила мені вчора в лісі?
— Пам'ятаю і навіть те, що ти говорив.
Ми лежали і нові рядки з'являлись один за одним. Це було щось неймовірне. Ті слова, які говорив Костя, були якимось прихованим зізнанням. Він записував все на телефон і в нас вийшла досить непогана поезія. 
— Нарешті ми це зробили!— радісно заговорила я.— Дядько Тарас буде щасливий, коли я скажу йому про це. 
— Давай не сьогодні.— сказав Костя і подивився мені в очі. 
— Тобто?
— Вимкнемо телефони,— почав говорити хлопець і взяв за руку. — Проведемо весь день удвох, погуляємо нічним містом і нікому про це не скажемо. 
— Ти пропонуєш мені залишитись тут?— спитала я, а він ніжно поцілував мою руку. 
— Ти ж не думала, що я тебе так легко відпущу?
— Збрешу, якщо скажу, що не думала,— відповіла я і усміхнулася.— Але я рада, що ти цього не зробиш. 
Костя притягнув мене ближче і легко поцілував. Потім я витягнула резинку для волосся зі свого пальта і  швидко зав'язала на голові вільний пучок. Ми пішли у ванну кімнату і Костя дав мені запаковану зубну щітку. Я трішки здивовано подивилася на нього.
— В тебе завжди є запасні зубні щітки?— спитала я.
— Ну так. Може в мене буде ночувати якась дівчина і я захочу залишитися з нею ще на цілий день.— відповів хлопець, а я підозріло подивилася на нього.
— І скільки в тебе було таких дівчат?
— Ну по-різному буває. Все залежить від бажання, а його в мене багато.— продовжував говорити Костя, а я вже почала злитися.
Напевно кожен день собі приводив якусь дівку, а потім благав, щоб вона ще з ним на цілий день залишилась. Дурепа, думала, що я особлива! Я різко витягнула ту щітку і сердито взяла зубну пасту. 
— А взагалі я жартую.— сказав хлопець.— Це я сестрі купляю. Коли вона втікає з дому, то ніколи з собою нічого не бере. Ну а потім починається: «Костя, дай зубну щітку! Дай рушник! Купи мені шампунь!». От і доводиться бути завбачливим.
— Хм, а я подумала, що ти серйозно це говорив.— мовила я і почала чистити зуби.
— Ти перша дівчина, яка була близька зі мною в цій квартирі.— зізнався Костя і теж почав чистити зуби.
Я зустрілася з ним поглядом у відображенні дзеркала і легенько усміхнулася. Значить, я все ж чимось особлива. 
Згодом ми сиділи в нього на кухні, а Костя готував нам сніданок. Він зробив мені чай, а собі міцну каву. 
— Не знаю, що ти їси на сніданок, але сьогодні в нас будуть бутерброди.— заявив мені хлопець і поставив переді мною тарілку.
— Ох, давно я такого не їла.— зізналась я.— Я скоро біля тебе не влізу в жодну свою сукню. Вчора чіпси і пиво, а тепер — бутерброди. 
— І це тільки початок сьогоднішнього дня.
Після сніданку ми вирішили подивитися разом фільм. Костя ліг на диван, а я зверху на нього. Ми ввімкнули якусь романтичну комедію, але більшу частину фільму просто цілувалися. Інколи я відчувала себе якоюсь дівчинкою-підлітком, яка радіє кожному погляду, спрямованому на неї. Мені страшенно хотілося спитати в нього про нас. Та кожного разу стримувалась, щоб не руйнувати момент.
Більшу половину дня ми ось так пролежали за поцілунками та розмовами, в потім вирішили погуляти по місту. Я вдягнула свій вчорашній одяг і розпустила волосся, щоб хоч якось нормально виглядати. Косметики в мене не було взагалі. Навіть елементарної туші чи пудри. Поглянувши на екран телефону, я помітила декілька пропущених дзвінків, але ми з Костею домовились, що сьогодні існуємо лише один для одного. 
— Можна я покажу тобі одне місце?— запропонувала я, коли ми вийшли з під'їзду.
— Яке?
— Там, де найсмачніше в світі морозиво.— захоплено сказала я.
— Ох, я великий поціновувач морозива. Подивимось, чи то таке вже і найкраще в світі. 
Костя вирішив, що сьогодні ми будемо на машині, хоча я і була за мотоцикл. Останнім часом він мені дуже подобався. Я назвала адресу і ми під гучну музику поїхали в необхідне місце. 
Ми зайшли всередину невеличкого кафе і я підійшла до стійки, щоб зробити замовлення. Костя довірив мені цю справу, тож просто сів собі на один із диванчиків. 
— Це тобі!— сказала я і простягнула йому ріжок з трьома кульками морозива.— Лимонне, кокосове та карамельне.
— Собі ти які взяла?— спитав він у мене.
— Такі ж.— відповіла я і сіла навпроти нього.— Це мої улюблені. 
Я почала їсти морозиво і від неймовірного смаку закотила очі. Я так давно не дозволяла собі чогось такого, а просто зараз готова була купити ще десять кульок. Тут ще й моє найулюбленіше лимонне. 
— Як тобі морозиво?
— Смачно.— відповів хлопець.
— А яке сподобалось найбільше?
— Лимонне. — усміхнувся Костя і взяв мене за руку. 
Ми вийшли з цього кафе і поїхали в центр міста. На вулиці вже було досить темно, але хлопець все одно натягнув на голову кепку. Я подивилася на нього і зрозуміла, що навіть не маю чим замаскуватися. Сумніваюся, що хтось би звернув увагу на мене в моєму сьогоднішньому вигляді, але всяке може бути.
— Візьми.— сказав він і простягнув мені окуляри.
Я подивилася на них, а вони були мені якимись знайомими. Ще й гравіювання таке, як в тих моїх улюблених окулярах, що я загубила.
— Де ти їх взяв?— спитала я і подивилася на Костю.— В мене такі ж були.
— Це і є твої,— відповів хлопець.— Пам'ятаєш, тоді коли ми перший раз йшли в той паб, я забрав у тебе їх. До цього часу вони стояли в моїй колекції.
— Справді! Я зовсім забула про це. В тій колекцій, що для найбільш важливих моментів твого життя?
— Ага, в тій.
Ми прогулювались нічним містом, і це здавалося таким правильним. Костя міцно тримав мене за руку, а я широко усміхалася. На щастя, всі перехожі біли зайняті своїми справами, тому на нас ніхто не звертав уваги. Я вирішила зняти окуляри, бо ходити в них ввечері — це якось тупо. Особливо, коли зараз листопад і такі аксесуари зовсім не в тему. 
— Забереш назад в колекцію?— спитала я і показала на окуляри в моїй руці.
— Звичайно!— відповів Костя і кинув собі в кишеню. 
— Мені це все так незвично.— сказала я.
— Ти ніколи не прогулювалась вечірнім містом?
— Отак, щоб з кимось, тримаючись за руки як звичайні люди— ніколи.
— Як добре, що в твоєму житті з'явився я!— зробив висновок хлопець, а я засміялася.
— І чим же добре?
— Твоя зіркова хвороба прогресувала б і ти знову забула б про звичайних смертних. 
— Не було в мене ніколи зіркової хвороби!— обурилась я.— Ну хіба трішки. Знаєш, після двох статуеток «Співачка року» починаєш розуміти, що ти не пусте місце в шоу-бізнесі. 
— І за що тобі їх дали?— спитав Костя, а я його вдарила по плечі.
— Ей! Я зараз розкажу всім своїм фанатам, що ти мене ображаєш.
— Може краще розкажемо їм про нас. — сказав хлопець і витягнув свій телефон.— Давай зробимо фото, а потім викладемо його в Інстаграм. Треба ж підігрівати чутки про нас. 
— То ти хочеш скандалу?— спитала я і примружила очі.
— Завдяки тобі в мене вже було декілька таких статей. Ну то що, робимо?
— Ти ж казав, що ми сьогодні зовсім без телефонів.
— Це я мав на увазі дзвінки та повідомлення, а не фотки.— відповів Костя і закотив очі. — В мене таке відчуття, що ти не хочеш зі мною фотографуватися? Невже я такий страшний?
— Ні, ти гарний. Це я сьогодні страшна.— зізналась я і подивилася на себе. 
Костя різко притягнув мене до себе і поцілував. Мені було незвично робити це в самісінькому центрі міста, де ходять багато людей, але просто зараз мені так байдуже. 
— Ти прекрасна, чуєш мене?— сказав мені хлопець, а я лише кивнула. 
— Добре, але робимо на мій.— відповіла я і витягнула свій телефон. 
Через декілька хвилин в нас вже було куча селфі, а ще якийсь чоловік сфотографував нас у повний ріст. Фотки вийшли справді класні, тому що живі. Там не було жодної награної емоції, лише одні почуття. Я вибрала одну нашу фотографію, де ми стояли в обіймах один одного. Костя дивився на мене зверху вниз, а я просто сміялася. Мені навіть не потрібно було її обробляти, бо вона була настільки справжньою. Тож я просто підписала це фото одним маленьким сердечком і виклала в соцмережу. 
Ми пройшлися далі вулицею і помітили, як співають вуличні музиканти. Ми зупинилися, щоб послухати, а я вирішила зняти це на відео. Згодом я зрозуміла, що Костя кудись зник, але побачила його біля тих музикантів. Він вирішив заспівати для людей так просто на вулиці. Це було дуже круте рішення з його сторони. Він назвав хлопцям пісню, а всі перехожі заметушилися. Костя вирішив не зізнаватися, а просто почав співати пісню Paolo Nutini «Iron sky».
Це була одна з моїх улюблених пісень і я навіть трохи здивувалася його вибору. Люди почали витягувати телефони і перешіптуватися. Схоже, вони його впізнала. Після того, як Костя заспівав пісню, він різко взяв мене за руку і потягнув до музикантів.
— Я ніколи не співала на вулиці!— налякано прошепотіла я.
— Не хвилюйся, заспіваємо разом. Яку пісню?— спитав хлопець.
— Не знаю. Може «Shallow»?— запропонувала я.
— Хм, чудово!— сказав Костя.
Мені передали мікрофон, а хлопець почав співати. Я трохи була налякана, бо це було неочікувано для мене та ще й без жодних репетицій. Я подивилася на Костю, а він підмигнув мені. Це змусило мене легенько усміхнутися, і я почала співати. 
На диво, ми звучали навіть дуже круто разом і це було помітно по реакції людей. Нас знімали на відео, а деякі підспівували. Як тільки завершилась пісня, почалась навала людей в нашу сторону. Всі хотіли фото чи автограф. 
— Дякую всім!— голосно закричав Костя і взяв мене за руку.— Тікаймо!
І в наступний момент ми бігли по місту, як божевільні. Я голосно сміялася, а деякі люди оберталися, щоб подивитися на нас. Ми більше були схожі на якихось неадекватів, ніж на відомих людей. 
Згодом ми зупинилися біля автомобіля Кості і він підвіз мене додому. Всю дорогу ми сміялися, а я не могла натішитися сьогоднішнім днем. 
— Дякую тобі за цей день,— щиро сказала я.
— Думаю, треба буде повторити.— усміхнувся Костя. 
— Слухай, а що тепер з нами?— наважилася спитати я. — Ну я маю на увазі, чи ми тепер справді разом, як пара?
— А я все чекав, коли ти мене про це спитаєш,— відповів Костя і подивився на мене,— Міло, нам добре разом? 
— Ну так,— розгублено сказала я, бо не могла зрозуміти до чого він веде. 
— От нехай все так і залишиться.
— Тобто?
— Давай не будемо все ускладнювати тими стосунками чи нікому непотрібними зізнаннями.— заговорив Костя, а я здивовано подивилася на нього. —  В мене чотири роки були серйозні стосунки, але ти сама бачиш, що це закінчилось моїм розбитим серцем. 
— Ти хочеш, щоб ми були разом, але не як пара?— перепитала я.
— Ну невже ти хочеш, щоб я пропонував тобі зустрічатися? Потім ми, можливо, жили б разом, а тоді все! Або твоє, або моє серце розбите. 
— Так, ти правий.— сказала я, ковтаючи образу. 
— То ми порозумілися?— спитав Костя і подивився на мене.
— Я подумаю і скажу тобі,— відповіла я і швидко поцілувала його в губи,— На добраніч!
Я вийшла з машини і пішла до свого під'їзду, навіть не обертаючись.