Читати книгу - "Лицедії, Сомерсет Вільям Моем"

Джулія дуже раділа, що Майкла не було на цьому сніданку. Бідолаху ця розмова прикро вразила б! Її батька він завжди називав доктор Ламбер, немов це прізвище було французького походження. А по війні, коли той помер, а мати переїхала в Сен-Мало до своєї овдовілої сестри, Майкл почав називати її не інакше, як мадам де Ламбер. Спочатку Джулію це трохи хвилювало, але, ставши визнаною актрисою, вона змінила своє ставлення: тепер вона воліла, особливо в товаристві аристократів, наголошувати на тому, що батько її був простий ветеринар. Вона не могла пояснити, чому саме, але їй здавалося, що, підкреслюючи це, вона ставить їх усіх на своє місце.

Чарлз Темерлі зрозумів, звичайно, що дружина навмисне намагалася принизити молоду жінку; це його розсердило, і він повівся з Джулією підкреслено чемно, попросивши дозволу прийти до неї з візитом і принести букет квітів.

Йому було тоді під сорок: маленька голова, струнка, елегантна постать, обличчя, хоч і не дуже гарне, але випещене. Як і належить нащадкові знатного роду, в нього був аристократичний вигляд і бездоганні манери. Чарлз кохався у мистецтві, купував картини модерністів і колекціонував старовинні меблі. Він дуже любив музику і чудово знався на літературі. Спочатку йому просто подобалося відвідувати маленьку квартирку в районі Бекінгем-Пеліс-роуд, де мешкали ці молоді актори. Він бачив, що вони бідні, і радів, що потрапляв, як йому здавалося, в справжню богему. Одного разу вони запросили його на сніданок. Страви готувало й подавало на стіл якесь опудало в спідниці, яке вони називали Іві. Це було так цікаво!

Чарлз не звертав особливої уваги на Майкла, бо той, незважаючи, на свою вроду, здавався йому зовсім звичайною особою; а до Джулії його вабило дедалі більше. Вона володіла якимось особливим душевним теплом, цілеспрямованістю вдачі та кипучою енергією, чого він досі не зустрічав в жодній жінці. Кілька разів він бував на спектаклях з участю Джулії і порівнював її гру з грою знаменитих іноземних акторок, яких він бачив. Чарлз зрозумів, що їй притаманна глибоко індивідуальна манера гри, що вона геніальна акторка.

— Це буде нова Сіддонс. Або Еллен Террі, тільки ще талановитіша.

В той час Джулія ще не вважала за потрібне відпочивати по обіді — вона була міцна й здорова молода жінка, яка не знала, що таке втома, і тому Чарлз часто запрошував. Її на прогулянку до Гайд-парку. Вона відчувала, що він хотів би бачити в ній дитя природи. Це її цілком влаштовувало. Без найменших зусиль вона входила в роль наївної, щирої дівчини, що дивиться на світ широко розплющеними, захопленими очима. Він водив ЇЇ в Національну галерею, на художні виставки, в Британський музей, і захват, написаний у неї на обличчі, майже відповідав тому, що вона відчувала. Чарлз любив ділитися своїми знаннями, і вона була йому за все вдячна. Джулія володіла чудового пам’яттю і багато чого почерпнула від нього. Вона також завдячувала йому тим, що згодом цілком невимушено могла підтримувати розмову про Пруста чи Сезанна, вражаючи всіх своєю широкою й незвичайною для актриси ерудицією. Джулія зрозуміла, що Чарлз закохався в неї, трошки раніше, ніж він зрозумів це сам. Для неї це було великою несподіванкою. Адже в її очах Чарлз був уже підстаркуватий, і в думці вона називала його «стареньким». До того ж тоді вона ще палко кохала Майкла.

Коли Чарлз збагнув, що закохався в Джулію, його поведінка трохи змінилася: іноді, залишаючись з нею віч-на-віч, він ніяковів і довго мовчав. «Сердешний, — казала в думці Джулія. — Він справжній джентльмен і просто не знає, що йому тепер робити». Але вона вже обрала для себе лінію поведінки на той випадок, коли Чарлз освідчиться їй, а що він рано чи пізно зважиться на це, вона нітрохи не сумнівалася. Джулія вирішила, що не дозволить йому думати, ніби йому досить лише пальцем поманити і вона побіжить до нього в ліжко тільки тому, що він лорд, а вона — актриса. Якщо він спробує щось їй натякнути, вона зіграє роль розгніваної героїні: жестом, якого навчила її Жанна Тебу, покаже йому на двері. З другого ж боку, якщо він поводитиметься несміливо й затинатиметься, вона й собі говоритиме з трепетом і слізьми в голосі; вона скаже йому, буцімто ніколи навіть не підозрювала, що він так ставиться до неї, але — ні, ні, те, що він каже, — неможливо, бо вона боїться розбити Майклове серце. Вони обоє трохи посумують, і все буде гаразд. Виховання Чарлза, його манери — запорука того, що після цієї розмови, зрозумівши раз і назавжди, що нічого не досягне, він примириться зі своєю долею і дасть Джулії спокій.

Та все вийшло зовсім не так, як вона сподівалася. Того дня Чарлз Темерлі і Джулія гуляли в Сент-Джеймс-парку, милувалися на пеліканів, обговорювали її нову роль. Повернувшись до Джуліїної квартири, вони випили чаю і з’їли здобну булочку. Потім Чарлз підвівся. Прощаючись, він вийняв із кишені мініатюру й простяг Джулії.

— Це портрет Клерон, відомої актриси, яка грала у вісімнадцятому столітті. Ви такі ж талановиті, як і вона.

Джулія подивилася на гарне, розумне личко, облямоване напудреною перукою, потім на камінці, якими була оздоблена мініатюра, й подумала: «Цікаво, діаманти це чи скельця?»

— Ах, Чарлзе, які ви добрі!

— Я мав, що ця штучка вам сподобається. Це, так би мовити, прощальний дарунок від мене.

— Хіба ви кудись їдете?

Джулія здивувалася, бо він їй нічого про це не казав. Чарлз глянув на неї, злегка усміхнувшись.

— Ні. Але ми з вами більше не бачитимемось.

— Чому?

— Гадаю, ви самі розумієте чому.

І тоді Джулія зробила те, чого вона досі не може пробачити собі. Сіла і якусь хвилину мовчки дивилася на мініатюру. Потім, дуже повільно, як справжня актриса, почала підводити очі, аж поки не зустрілася поглядом із Чарлзом. На те, щоб заплакати, їй майже не довелося витрачати зусиль — в цьому, власне, полягало одне з найбільших її акторських досягнень. Сльози заструменіли по її щоках. Вона трошки розтулила губи, в очах її з’явився вираз, мов у дитини, яку боляче образили невідомо за віщо… Картина вийшла досить-таки сумна. Обличчя Чарлза болісно пересмикнулося. Він спитав тремтячим від хвилювання голосом:

— Адже ви кохаєте Майкла, правда?

Джулія ледь помітно кивнула головою. Вона стулила губи, намагаючись опанувати себе, але сльози невпинно котилися по її щоках.

— І мені нема на що сподіватися?

Він чекав відповіді,