Читати книгу - "Лазарус, Світлана Тараторіна"

Чорти-лахмітники спеціалізувалися на пошуку загублених речей, вважалися найменш шкідливими і найбільш безтолковими з чортів.

— Фріцик на когось чекав,— Топчій показав на звільнену від мотлоху стільницю. По центру стояв штоф хмелівки, два гранчаки і бляшанка з недопалками. Олександр Петрович розтер один і підніс до носа.

Навіть попри рейвах, було помітно, що тут щось шукали.

Раптом у них за спинами затріскотіло, наче вибухнув феєрверк, печаті вигнання спалахнули, Фріцик почорнів і розсипався на попіл.

— Сильне закляття, хай йому грець,— пробурмотів Топчій. На своєму віку він бачив чимало чортовбивств. Гаспидські створіння нижчого порядку постійно потрапляли в халепи. Прагнули видертися нагору. В гонитві за невинними душами йшли на авантюри. А що вбити їх не становило проблем, часто ставали жертвами тих, хто не бажав розраховуватися.

Тюрин кілька секунд витріщався на тінь на підлозі, а потім розвернувся до помічника.

— Переконаний, що ви знаєте, хто вміє встановлювати сеанс із чортами.

— Ясно що,— погодився вовкулака.— Треба до Солохи. Вона у цій справі найкраща.

*

Було зовсім темно, коли поліціянти вийшли на центральну площу розважального парку Шато-де-Флер. Навколо прогулювалися кияни з людей і нечисті. Херувими шукали закоханих. Промишляли слізливими мелодіями. Лише руб позбавляв пару від надокучливої присутності.

Намет пані Солохи світився усіма кольорами. Над входом висіла реклама: «Ворожіння на кулі, зустріч з духами померлих. Недорого». Топчій відгорнув завісу, і вони потрапили до різнокольорового лабіринту.

Всередині пахло сухим зіллям і нагрітою сонцем парусиною. За круглим столом здіймалися тілеса пані Солохи. Химерне світло від скляної кулі відбивалося на шістьох підборіддях, надаючи ропушій шкірі смарагдового відтінку. Чаклунка походила зі старовинного виду homoidea bufonidae, київських людожаб, і вважалася найкращою яснозорицею і медіумом у місті.

Будь-якому гаспиду, демону чи іншій пекельній істоті, що отримала дозвіл топтати ряст, було вільно жити як заманеться. Проте нагла смерть чи закінчення земного шляху змушували повертатися до обителі батька зла. І не всім це було до душі. Малі діти, недокінчені справи, неповернуті борги спонукали звертатися до пані Солохи.

— Руб — заложний мрець, два — людська душа, п’ять рублів — пекельне створіння, і ніяк менше,— Солоха розтулила товсту зелену долоню.

— Майте Бога в серці, мадам, а клепку в голові, ми ж люди казенні, а справа державна,— почав канючити Топчій. Солоха лише міцніше стисла великі масні губи.

— Три з полтиною — і справі кінець?

— П’ять рублів — пекельне створіння,— відрізала мадам і потерла пальцями.

Під незадоволене скавучання Парфентія Тюрин витяг банкноту і поклав на долоню. Паща Солохи розтягнулася у подобі задоволеної посмішки.

— Інтелігентну людину відразу видно,— прокумкала відьма.— Зараз побачите своє чортеня.

Солоха запалила жмутик смердючого бадилля, підсунула кулю й обійняла її слизькими пазуристими лапами. Від диму дерло в горлі. Слідчий ледве стримав кашель, з очей бризнули наглі сльози. Топчій смачно вилаявся. Під жирними пальцями Солохи замерехтіли вогники, збіглися у стійку цятку. Й ось уже на дні кулі з’явилася мініатюрна фігурка, що рушила назустріч. З кожним кроком вона росла. І збільшилася рівно настільки, щоб маленький, але цілком живий Фріцик переступив край кулі й розсівся на столі.

— Назви себе, дух пітьми, один з легіону, підданий батька брехні, той, хто тримає за руку самого Люципера.

— Фріц Абрамович Розсоха,— скромно привітався чортик. Його фігурою, наче віддзеркаленням у воді, пробилися хвилі.

Солоха розчаровано квакнула.

— Питайте, тільки швидко. Канал непевний, крізь нього так і норовить ще хтось пролізти. Безкоштовно.

Олександр Петрович розгублено заморгав. Ще ніколи доти йому не доводилося допитувати загублену жертву.

— Хто тебе вбив?

Фріцик сумно подивився, але не видав і звука.

— Хто замордував, тебе, чортяко? Відповідай, гаспиде, начальству? — голосно, як глухому, пригрозив Топчій. Чортик здивовано глянув на ропухо-жінку.

— Він вас не чує.

Солоха щось прошепотіла і потерла кулю.

— То робіть щось, мадам. Ми заплатили вам чесні гроші! — ощирився Топчій.

Відьма незадоволено зиркнула, додала зілля. Довгим рожевим язиком облизала губи, надула щоки і голосно сплюнула у вогнище. На масному чолі виступив піт.

— Маєте кілька хвилин.

Цього разу Тюрин зорієнтувався швидше. Схопив Парфентія за барки і повалив на підлогу. Потім тицьнув на чортика і жестами запитав.

— О, то все вона! — зрадів Фріцик,— бісова плямка-поцілунок. Зваблива, як пекельне сонце. Солодка, як молоко чортячої мами. Хіба я міг устояти? О її зрадливі вуста! Як просила, як молила! Фріцику, зроби, Фріцику, будеш мати мою душу. І я зробив. Я підібгав хвоста і пішов до Ідзя, хай і його забере Вельзевул. Ви знаєте Ідзя, це бісове поріддя? Довелося молити. Але він зробив і приніс те, що вона хотіла.

Фігуру чортика простромили гострі списи світла, голос почав слабшати, а тіло ставати прозорим.

— Швидше! Швидше! — підганяла Солоха.

— Хто такий Ідзьо? Де його шукати? — самими губами, в надії, що чорт зрозуміє, проказав Тюрин.

— Так, так! Ідзьо,— і далі торохкотів чорт. Голос зарипів, і вдалося тільки розібрати: «На неї не маю зла, на плямку-поцілунок. Так і передайте. Чека... пеклі». Сумні очі хитро блиснули.

— А документик? Кажи, асмодей пекельний, документик липовий — твоїх рук справа? — Топчій видер кулю з ропушиних лап і щосили затрусив.

Солоха незадоволено витріщилася на самоуправство околодочного. Нарешті клацнула пальцями і щось проплямкала. Магічне знаряддя, ніби щука з невода, вислизнуло, вдарила вовкулаку по лобі і плавно приземлилося на стіл. Топчій з’їхав на підлогу. Солоха навіть не глянула. Її увагу поглинув Тюрин. Від жаб’ячих зіниць ставало не по собі.

— А ви цікавий, здається, ще до мене прийдете,— Солоха щось йому простягнула.

— Дуже сумніваюся,— гаркнув Тюрин, допомагаючи вовкулаці підвестися, й аж тоді глянув на подарунок. Усередині маленького слоїка лежало кілька темно-брунатних зацукрованих грушок. Олександр Петрович ахнув. Це було справжнє сухе варення.

— Компенсація за неякісну послугу,— губи Солохи розтягнулися у широку ропушу посмішку.— Хтось наклав сильні печаті. Не хотів, щоб чорт заговорив.

*

— Що ми маємо? — стомлено проказав Тюрин. Вони розсілися на одній з лавочок у «Шато-де-Флер». Топчій позіхнув і щільніше загорнувся в кітель. Вечори дедалі більше нагадували про наближення осені. З кишені дістав соняшникове насіння і простягнув шефу.

— Ви ж макової росинки від рання у роті не мали,— вовкулака потрусив гостинцем. Олександр Петрович похитав головою, але жест Топчія його зворушив. А ще він з подивом