Читати книгу - "Лазарус, Світлана Тараторіна"

— Документи сфальсифікував чорт Фріцик,— провадив Тюрин.— Качур-Бачковська стверджує, що останнім з Фріциком спілкувався гласний Фальдберг. Це підтверджує версію Добриніна, що документи підробила нечисть. Але Фріцик мертвий. Злочину він не заперечує, щоправда, звинувачує якусь «плямку-поцілунок» і називає ім’я Ідзьо. Висновок, Парфентію Кіндратовичу?

— Треба шукати Ідзя,— зітхнув Топчій.

— Ваша правда,— погодився Тюрин.— От і беріться до справи, а я спробую дізнатися, що ж то за магія була використана для підробки документів. Здається мені, це куди більша загадка.

IV

Відживлення забрало ціле літо. Спершу Тюрин валявся, приєднаний до машини Гальванеску, потім учився ходити і говорити. Жив у доктора на Біологічній станції. Знову став багато читати. Тюрин змалечку любив книги, але життя у постійних роз’їздах дозволяло возити з собою хіба книжку Лазаруса.

Спершу Олександр Петрович проштудіював усю книгозбірню Гальванеску. Шукав інформацію про вид, на який перетворився, прагнув зрозуміти, ким він став. Доктор Гальванеску не зміг до ладу пояснити природу відживлення. Белькотів про удачу, сприятливу ситуацію і рідкісну придатність тканин Тюрина. Лише пізніше Олександр Петрович відкрив приголомшливу правду. Він чи не єдиний відживлений в Імперії.

Інші згадки про подібні експерименти були чутками, спричиненими галасом навколо книги Мері Шеллі «Франкенштайн, або Сучасний Прометей», виданій у Європі у 1818-му.

Того ж року в Межі згадали про кощів. У газеті «Киянин» вийшла гнівна стаття, де випадок, описаний Мері Шеллі, назвали спробою створити «ходячого мерця».

Сотні років кощів ніхто не бачив, але страх передавався з покоління в покоління. У літописах описувалося, що по смерті Змія Межею прокотилася пошесть. Люди і нечисть перетворювалися на безмозкі ходячі трупи, яких і називали кощами. Хвороба передавалася через укус.

Відтоді вийшло чимало праць, присвячених кощам. У 1818-му через книгу Мері Шеллі згадали фразу середньовічного дослідника Януша Дрога: «Не виключено, що кощі — наслідок самодурства чаклуна-невдахи, який вирішив проекспериментувати з закляттями відживлення».

За часів імператора Палкіна припускали, що кощі — малодосліджений вид людиноподібних. У кінці XIX століття медик Іван Пирогов спростував цю теорію і назвав кощів жертвами невідомої інфекції.

А у 1892-му кощі вперше з’явилися на вулицях Києва. Саме це, як писав сенатор Турау у звіті «До питання про київський погром», спричинило вуличні заворушення.

Люди були переконані, що це нечисть розносить пошесть. Кощі жахали невразливістю. Лише за кілька тижнів стало зрозуміло, що їх зупиняє тільки вогонь фенікса. Райони, де помічали ходячі трупи, випалювали і закривали на карантин, а нечисть просто знищували. За кілька тижнів 1892-го навалу вдалося погамувати.

У перший місяць відживлення, коли Тюрин ледь міг поворухнутися, був особливо схожим на ожилий труп, на коща. Тому так багато читав про них пізніше. Але Гальванеску тільки посміявся з теорії Олександра Петровича. Особистість Тюрина не постраждала. Він був той самий, що й до відживлення, лише у синьому перешитому тілі. Натомість перетворений укусом кощів ставав схожим на безмозку дику тварину.

Згодом Олександр Петрович став частим гостем у темних коридорах Публічної бібліотеки на Олександрівській. Там звикав до нового тіла, шукав інформацію про батька, про розкопки «могили Змія» у 1874-му.

Виявилося, що Карл Житоцький, рецензент книги Лазаруса, відійшов від справ за рік після дослідження Щекавиці. Довго хворів і помер у погром 1892-го. Стара відьма-бібліотекарка пошепки розповіла, що він збожеволів. А ще порадила поговорити з донькою професора — Євгенією Карлівною Житоцькою і дала її адресу.

Так Олександр Петрович опинився біля флігеля на Бульварно-Кудрявській. Будинок ховався за високим парканом і потопав у дикій рослинності. Темні побиті вікна, павутиння і бруд на стінах, самотня берізка, що проросла з діри на даху, свідчили про те, що тут давно немає мешканців. Двір заріс бур’янами на людський зріст. Лише вузька стежка від хвіртки натякала, що хтось тут таки ходить.

Годованець із сусіднього двору хмикнув на синьопикого чоловіка і сказав, що стара Житоцька ще живе у будинку, але говорити з нею марна справа — «зовсім клепки розгубила». Тюрин вирішив перевірити, довго стукав і вже подумував влізти в розбите вікно, коли двері відчинила маленька сухенька жінка.

Вже з перших хвилин Тюрин зрозумів, що мав на увазі годованець. Євгенія Карлівна видавала лише малозрозумілі звуки, була вся обліплена павутинням і брудом. Здавалося, зовсім не цікавиться тим, що відбувається навколо.

Але вона впустила Тюрина до помешкання і простягнула велику миску з сушеною комашнею. Як Олександр Петрович зрозумів пізніше, він їй сподобався.

На першому поверсі будинку виявилася окрема квартира. У порохах і захаращена, але з необхідними меблями і без мишей. Житоцька мешкала у мезоніні.

Майже відразу Тюрин вирішив, що кращої квартири і господині йому не знайти, і залишився на Бульварно-Кудрявській.

*

— Дідько тебе забери!

Повітря застрягло у горлі, а груди аж розривало, ніби хтось прагнув видертися назовні. Довелося кілька разів ударити себе кулаком. Тюрин і сам не знав, чому ці варварські жести заспокоюють біль. Та й що може завдавати клопіт? Мертве серце? Гальванеску це називав звиканням тіла до смерті.

Тюрин лежав на вузькому ліжку у своєму помешканні і роздивлявся слоїк із сухим варенням. Нечисть мала для нього іншу назву — «солодка кров Змія». За кольором це був найчистіший продукт — з тих, що надходять до імператорського столу. Сухе варення століттями виготовлялося у Межі. Царські шпигуни намагалися довідатися рецептуру, вивозили майстрів і саджанці фруктових дерев, не шкодували грошей на закляття. Але всі спроби виявилися марними.

Лише у дев’ятнадцятому столітті граф Бобринський пов’язав червоний цукор з чарівними властивостями сухого варення. Потяги з цукром запрудили дорогу на столицю. Але виявилося, що чарівною «солодку кров Змія» робить не тільки цукор, але й місце, де воно варене. Відтоді сухе варення виготовляється лише у Межі, а от вивозиться хоч на край світу.

Тюрин крутив баночку і все думав про дві дати: 1874-й, коли розрили Щекавицю, і 1892-й — страшний рік погрому і навали кощів. Шкуро сказав, що у погромний рік вперше з’явився документик «нізвідки». Чому саме в той рік? Чому в музеї старожитностей?

Несподівана думка змусила підвестися. Тюрин підбіг до столу і згріб документи. У музеї у рік погрому вже працював батько чорносотенця Вальдемара Голубєва — історик Степан Голубєв: один з тих, хто брав участь у розкопках «могили Змія».

Тюрин безсило опустися на стілець. Примарні здогадки ятрили уяву, але ні до чого не приводили. Це як з пошуками батька. Він був переконаний, що той помер, але як, коли