Читати книгу - "Залишок дня, Кадзуо Ісігуро"

джентльмени, але мені ніяк не дає спокою одна річ», — казав він, і вже за мить його світлості доводилося слухати котрусь із веселих бувальщин містера Льюїса. Натомість інші гості, чи то зі страху, чи то через неприязнь, трималися подалі від мосьє Дюпона — це було помітно навіть у назагал стриманій атмосфері й тільки зміцнювало відчуття, що саме мосьє Дюпон має вплив на те, чим закінчаться наступні кілька днів. Конференція розпочалася дощового ранку в останній тиждень березня 1923 року. Вона відбувалася у вітальні — таке доволі незвичне місце вибрали для того, щоб підкреслити неофіційний характер зібрання. Як на мене, удавана невимушеність сягнула мало не сміховинних масштабів. У цій, так би мовити, жіночій кімнаті зібралося стільки серйозних джентльменів у темних костюмах, що яблуку не було де впасти. Вони сиділи на диванах по троє-четверо. Це вже само по собі було дивне видовище, проте деякі з них так старанно вдавали, начебто це звичайнісінький світський захід, що навіть порозгортали в себе на колінах журнали й газети.

Того першого ранку я мусив цілий час бігати туди-сюди, тож не міг добре простежити за перебігом конференції. Але пригадую, що лорд Дарлінґтон розпочав зустріч, офіційно привітавши гостей, а потім навів аргументи на користь того, чому з погляду моралі слід послабити різні пункти Версальської угоди, і наголосив на великих стражданнях, які на власні очі спостеріг у Німеччині. Я, звісно, уже чув, як його світлість і за інших обставин виявляв схожі сентименти, однак він звертався до цього поважного товариства з таким твердим переконанням, що я знову відчув глибоке зворушення. Далі слово взяв сер Девід Кардинал, і хоч я встиг почути лише частину його промови, мені вона видалась доволі прагматичною і, відверто кажучи, я майже нічого не втямив. Утім, говорив він загалом про те саме, що і його світлість, а на завершення закликав дозволити Німеччині призупинити виплату репарацій та вивести французькі війська з Руру. Після нього виступала німецька графиня, але в той час я мусив надовго покинути вітальню — не пам’ятаю, з якої причини. Коли я повернувся, уже почалася загальна дискусія, а розмови гостей про торгівлю, відсоткові ставки й таке інше були мені незрозумілі.

Наскільки я бачив, мосьє Дюпон не брав участі в дискусіях, і з його насупленого виразу лиця важко було сказати, чи він уважно дослухається до розмови, чи поринув у свої думки. Коли я виходив із кімнати посеред виступу одного джентльмена з Німеччини, мосьє Дюпон зненацька підвівся і вийшов слідом за мною.

— Дворецький! — звернувся він до мене, коли ми вийшли на коридор. — Я би хотів, щоб мені перебинтували ноги. Вони так болять, що я ледве слухаю, про що там говорять.

Наскільки я пам’ятаю, я попросив про допомогу міс Кентон — звісно ж, через посланця — і, залишивши мосьє Дюпона у більярдній чекати на свою рятівницю, вийшов у коридор, де побачив на сходах старшого лакея, який, збігши донизу, схвильовано повідомив, що моєму батькові стало зле нагорі.

Я квапливо піднявся на другий поверх, де на мене чекало химерне видовище. У протилежному кінці коридору, майже навпроти великого вікна, заповненого сірим світлом і дощем, завмер мій батько — у такій позі, начебто брав участь у якійсь церемонії. Став на одне коліно і, схиливши голову, штовхав візок, що з якоїсь причини вперто відмовлявся зрушити з місця. Неподалік стояли дві покоївки, зберігаючи ввічливу дистанцію, і налякано спостерігали за його натугами. Я підійшов до батька й, розтиснувши його руки, що міцно вчепилися за край візка, посадив його на килим. Його очі були заплющені, лице стало попелясто-сіре, а на чолі виступили краплини поту. Покликали на допомогу, хтось прикотив крісло на коліщатках, і мого батька завезли до кімнати.

Коли батько вже лежав у ліжку, я завагався, що маю робити далі. Покидати його самого в такому стані було небажано, але, з іншого боку, я не міг більше гаяти ні хвилини. Я стояв нерішуче на порозі, коли до мене підійшла міс Кентон і сказала:

— Містере Стівенс, я маю трохи більше вільного часу, ніж ви. Якщо хочете, я можу побути з вашим батьком. Я проведу доктора Мередіта нагору й повідомлю вам, якщо він скаже щось важливе.

— Дякую, міс Кентон, — відповів я і пішов.

Коли я повернувся до вітальні, пастор розповідав про муки, яких зазнають діти у Берліні. Я тут же взявся доливати гостям чай і каву. Кілька джентльменів, як я помітив, пили хмільні трунки, а один чи двоє, попри присутність двох леді, запалили цигарки. Я саме виходив із вітальні з порожнім чайником, коли мене перепинила міс Кентон.

— Містере Стівенс, доктор Мередіт уже йде, — сказала вона.

Я зазирнув у вестибюль і побачив лікаря: той саме одягав плаща й надівав капелюха. Я підійшов до нього, тримаючи в руці чайник. Лікар сердито глипнув на мене.

— Кепські справи з вашим батьком, — мовив він. — Негайно покличте мене, якщо йому погіршає.

— Так, сер. Дякую, сер.

— Скільки років вашому батькові, Стівенсе?

— Сімдесят два, сер.

Доктор Мередіт задумався, а тоді повторив:

— Негайно покличте мене, якщо йому погіршає.

Я подякував і провів його до дверей.

Того ж дня, незадовго до вечері, я мимоволі почув розмову між містером Льюїсом та мосьє Дюпоном. Я чомусь піднявся до кімнати мосьє Дюпона й уже збирався постукати, але перед тим, як завше, на мить завмер перед дверима і прислухався. Можливо, у вас немає такої звички — робити коротеньку паузу, щоб не постукати у невдалий момент, але я постійно так чиню і можу запевнити вас, що це звична практика для багатьох дворецьких. Тобто така поведінка не приховує жодних хитрощів: я, скажімо, зовсім не мав наміру стояти під дверима, підслуховуючи, як того вечора. Проте сталося так, що, приклавши вухо до дверей мосьє Дюпона, я почув голос містера Льюїса, і, хоч я вже докладно не пригадаю, що за слова я почув, його тон мене насторожив. Я чув той самий добродушний, неквапливий голос, що ним американський джентльмен зачарував багатьох присутніх, але тепер у ньому з’явилися підступні нотки. Саме це усвідомлення, а також те, що містер Льюїс був у кімнаті мосьє Дюпона і, вочевидь, звертався до нашого найголовнішого гостя, змусило мене опустити руку і стояти за дверима, наслухаючи.

У спальнях Дарлінґтон-Голлу досить масивні двері, тому я аж ніяк не міг почути всього, про що за ними розмовляли. Отож тепер мені важко достеменно пригадати, що я тоді підслухав, — так само важко, як і того вечора, коли