Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

— Це вже точно, — похитав головою Лоґен. — Скільки їх у вас?

— Здається, за останніми підрахунками — душ із триста, хоча вони не надто тішаться, коли їх рахують.

— Тоді, мабуть, уважатиму, що їх триста один — якщо ви мене приймете.

— У них табір отам, на лівому фланзі. — Вест показав туди, де на тлі вечірнього неба темніли силуети дерев.

— Ясно. Хто їхній отаман?

— Такий собі Шукач.

Лоґен на одну довгу мить витріщився на співрозмовника.

— Такий собі хто?

— Шукач. Знаєш його?

— Можна й так сказати, — прошепотів Лоґен, і по його обличчю розтягнулась усмішка. — Можна й так сказати.

Швидко насували сутінки, а за ними швидко насувала ніч, і коли Лоґен підійшов до табору північан, ті саме розпалили велику ватру. Він бачив обриси карлів, які сідали обабіч багаття; на тлі полум’я їхні голови й плечі здавалися чорними. Чув їхні голоси та їхній сміх, який тепер, коли дощ припинився, гучно звучав у вечірньому затишші.

Лоґен уже давно не чув, щоб ціла юрба людей розмовляла лише північною, і ця мова звучала для нього дивно, хоч і була йому рідною. Це навіювало неприємні спогади. Натовпи кричать на нього, кричать на його підтримку. Натовпи кидаються в бій, радіють перемогам, тужать за загиблими. До нього звідкись доходив запах смаженого м’яса. Солодкий, насичений запах, від якого лоскотало в носі й бурчав живіт.

На жердині біля стежки почепили смолоскип, а під ним стояв явно знуджений хлопчина зі списом, який набурмосився на Лоґена, коли той підійшов. Певно, витягнув такий жереб — стояти на варті, поки інші їстимуть, — і це його, вочевидь, не надто тішило.

— Чого треба? — буркнув він.

— Шукач тут, із вами?

— Так, а що?

— Мені треба з ним поговорити.

— Та невже?

До них підійшов іще один чоловік, уже далеко не в розквіті літ, із пишним сивим волоссям і обвітреним лицем.

— Що тут у нас?

— Новачок, — буркнув хлопчина. — Хоче побачити отамана.

Старий примружився на Лоґена й насупився.

— Друже, я тебе знаю?

Лоґен підвів обличчя так, щоб на нього впало світло смоло­скипа. Краще подивитися людині в очі, показатись їй і показати, що не відчуваєш страху. Так його навчав батько.

— Не знаю. А що, знаєш?

— Звідки ти прийшов? Із ватаги Білобока, так?

— Ні. Працював сам.

— Сам? Ну, що ж… Здається, я тебе впі… — Старий вирячив очі, у нього безвільно відвисла щелепа, а лице стало біле, як шматок крейди. — Блядь, ради мертвих, — прошепотів він і незграбно позадкував. — Це ж Кривава Дев’ятка!

Можливо, Лоґен сподівався, що його ніхто не впізнає. Що його всі забули. Що в них тепер нові турботи, а він буде просто людиною, такою, як усі. Але тепер він побачив на обличчі старого той самий вираз — зляканий до всирачки, — і йому стало зрозуміло, як воно буде далі. Так само, як колись. А найгірше було ось що: тепер, коли Лоґена впізнали і він побачив цей страх, цей жах і цю шану, він не був певен, що це видовище йому не подобається. Він же заслужив це, хіба ні? Зрештою, що правда, те правда.

Він — Кривава Дев’ятка.

До хлопця ще не зовсім дійшло.

— Ви з мене смієтеся, так? А наступного разу казатимете, що це приперся Бетод власною персоною?

От тільки ніхто не сміявся, а Лоґен підняв руку й поглянув крізь прогалину на місці середнього пальця. Хлопчина перевів погляд із його кукси на старого, що тремтів, а тоді назад.

— Бляха-муха, — прохрипів він.

— Де твій отаман, хлопче? — Лоґен злякався власного голосу. Беземоційного, мертвого, холодного, мов зима.

— Він… він… — Хлопчина тремтливо підняв палець і показав на дерева.

— Ну, що ж… Мабуть, я сам його винюхаю.

І хлопець, і старий втекли з Лоґенової дороги. Минаючи їх, він не всміхався, а радше відтягнув губи, показуючи їм зуби. У нього ж, як-не-як, була певна репутація, яку треба було підтримувати.

— Не турбуйтеся, — прошепотів він їм в обличчя. — Я ж на вашому боці, правильно?

Ніхто не сказав йому й слова, поки він ішов за спинами карлів до початку багаття. Кілька карлів озирнулися через плече, та на Лоґена зважали не більше, ніж на будь-якого новачка в таборі. Вони ще не здогадувалися, хто він такий, але скоро довідаються. Той хлопчина і той старий пошепки розкажуть іншим, і ця оповідь розійдеться довкола багаття, як це буває з розказаним пошепки, і за ним спостерігатимуть усі.

Лоґен сахнувся: поряд із ним ворухнулася велика тінь — така здорова, що він спершу прийняв її за дерево. Величезний чолов’яга, який чухав бороду й усміхався до вогню. Тул Дуру. Грозову Хмару не можна було сплутати ні з ким навіть у напівтемряві. Надто вже він був великий. Лоґен знову замислився, як у біса примудрився його здолати.

Тут він відчув дивне й сильне бажання просто опустити голову і пройти далі, в ніч, не озираючись. Тоді йому більше не доведеться бути Кривавою Дев’яткою. Залишаться тільки зелений хлопчисько і старигань, які присягатимуться, що якось уночі бачили привида. Можна було податися кудись далеко, почати спочатку, стати ким заманеться. Але Лоґен якось уже спробував це зробити, і добра йому з того не було. Минуле завжди йшло за ним по п’ятах і дихало йому в шию. Настав час розвернутись і поглянути йому в обличчя.

— Ну, добре, здорованю… — Тул придивився до нього в сутінках. Довкола його обличчя, схожого на велику скелю, й бороди, схожої на великий килимок, ворушилися жовтогаряче світло й чорна тінь.

— Хто… стривай…

Лоґен ковтнув. Тепер, якщо замислитися, він гадки не мав, що вони можуть подумати, коли побачать його знову. Вони ж, як-не-як, довго були ворогами, перш ніж подружити. Кожен із них бився з Лоґеном. Кожен дуже хотів його вбити й мав на це добрі причини. А тоді він утік на південь і кинув їх на поталу шанка. Що, як після річної чи навіть більшої розлуки йому не дістанеться нічого, крім холодного погляду?

А тоді Тул схопив його й мало на задушив у обіймах.

— Ти живий!

Відпустив Лоґена, щоб перевірити, чи ту людину схопив, а тоді знов обійняв.

— Так, живий, — прохрипів Лоґен, якому ледве стало на це дихання. Ну, хоч одна людина тепло його привітає.

Тул усміхався на весь рот.

— Не соромся. — Жестом покликав Лоґена за собою. — Хлопці просто всруться!

Той пішов за Тулом, відчуваючи, як серце мало не вискакує із грудей, до початку багаття, де мав сидіти отаман із найближчими до нього Іменитими. Вони справді були там, розсілися на землі. Шукач сидів посередині й тихенько бурмотів щось Доу. Мовчун із другого боку сперся на лікоть і вовтузився з пір’ям на своїх стрілах. Наче нічого й не змінилося.

— Шукачу, тут до тебе дехто прийшов, — сказав Тул. Голос у нього став високий від стримування таємниці.

— Що, справді? — Шукач поглянув на Лоґена, та він ховався в тіні за Туловим величезним плечем. — А це може зачекати, доки ми поїмо?

— Знаєш, мені здається, що не може.

— І чому ж? Хто це?

— Хто це? —