Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

поширити свою віру… Я повстаю проти того, хто приходить з мечем у правій руці і книгою в лівій, прагнучи спасти мою душу супроти мого бажання, але, зрештою, він турбується про мене, і я для нього людина; але для того, хто приходить лише з наміром відібрати в мене мої монети, дурячи мене всілякими брязкітками та дрібничками, такий чоловік не вважає мене ні своїм клієнтом, ані своїм парафіянином, ані своїм покупцем. Сьогодні ми багато міркуємо про це і прагнемо до суспільства, в якому панував би досконалий порядок, і ніхто не міг би кривдити інших, але приходимо до того, що в нас ніхто не чинить зла, але й добре себе ніхто не почуває. Які жахливі умови життя! Який кошмар під тихою зеленню! Яке спокійне озеро затруєних вод! Ні, ні й тисячу разів ні! Бог помістив нас у світ, у якому всі почуваються добре, попри те, що всі чинять зло; світ, у якому люди, засліплені любов’ю, завдають одне одному штурханів і в якому всі ми мовчки страждаємо через те зло, якого ми несамохіть завдаємо іншим. Умій бути великодушним і нападай на свого брата; бий його і через ці удари передай йому свій дух. Існує щось набагато інтимніше, аніж те, що ми називаємо мораллю, а поліція має справу лише з тими проблемами, які стосуються законодавства; існує щось набагато глибше, ніж Десять заповідей, які є таблицею закону, всього лише таблицею, — і таблицею закону! Існує дух любові.

Ви скажете мені, що не можна почувати себе добре, не творячи добра, і що добрі діяння проростають, немов ізі ґрунту, з добрих почуттів, і тільки з них. Але я вам заперечу, пославшись на Павла з Тарса[53], що я не роблю того добра, яке хочу робити, а роблю те зло, якого не хочу робити, і додам, що ангел, який спить у кожному з нас, має звичай прокидатися, коли його будить звір, і, прокинувшись, він оплакує своє рабське становище і своє нещастя. Скільки добрих почуттів проростають із поганих діянь, на які штовхає нас звір!

Далі Дон Кіхот став говорити з Вівальдо про те, що мандрівні рицарі припоручають себе своїй дамі раніше, аніж припоручають себе Богові, й навів йому аргументи, про які вичитав у книжках, про те, що не можна бути мандрівним рицарем без дами серця, «бо як небові властиво і притаманно зорями сяяти, так само рицареві любити: в жодному романі ви не знайдете рицаря без кохання, а якби де й вихопився такий, то ніхто його й не вважав би за справедливого рицаря, а всі мали б за якогось виродка, що до фортеці рицарства не через браму ввійшов, а через загорожу, як злодій чи гультяй, перескочив».

Зверніть тут увагу на те, як із кохання до жінки проростає весь героїзм. З кохання до жінки проросли найплідніші та найшляхетніші ідеали, з кохання до жінки утворилися найвеличніші філософські ідеї. У коханні до жінки закорінене прагнення до безсмертя, бо саме в ньому інстинкт продовження роду перемагає і підкоряє собі інстинкт самозбереження, протиставляючи в такий спосіб сутнісне просто видимому. Прагнення до безсмертя приводить нас до кохання до жінки, і саме тому Дон Кіхот поєднав у Дульсінеї жінку зі Славою, а що він не міг продовжити себе з її участю в дитині з плоті, то він намагався обезсмертити себе в ній через подвиги духу. Він був закоханий, але був закоханий невинно й цнотливо, як він сам сказав за іншої нагоди. Чи міг він зі своєю невинністю та цнотливістю досягти мети, яку ми ставимо перед собою в коханні? Звичайно ж, міг, бо довговічні духовні діти народилися з його любові до Дульсінеї. Якби він був одружений, то не міг би бути таким божевільним: діти з плоті утримали б його від героїчних подвигів.

Йому ніколи не перешкоджала в його намірах турбота про жінку, яка обламувала крила багатьом іншим героям, бо, як каже апостол Павло (1 Кор. 7. 33), «одружений про речі життєві клопочеться, як догодити своїй дружині, і він поділений».

Навіть чоловік, який перебуває на найвищих щаблях духовного ордену й не зносить у собі найменшого лукавства, може шукати підтримку в жінці, як шукав її Франциск Ассізький у Кларі[54]; але Дон Кіхот шукає в дамі опертя своїм думкам.

Але як справді жінка може стати на заваді намірам чоловіка! Іньїґо де Лойола не хотів, аби до його ордену приймали жінок (Ріваденейра, книга III, розділ XIV), і коли донья Ісабель де Росель[55] спробувала організувати спільноту жінок, що увійшла б до ордену єзуїтів, Лойола домігся, щоби папа Павло III[56] у своїх апостольських посланнях від 20 травня 1547 року звільнив її від цього обов’язку, бо «цьому невеличкому ордену, — стверджував Іньїґо, — не годиться брати під свою спеціальну опіку жінок, які дали обітницю послуху». І річ була зовсім не в тому, що він зневажав жінку, адже він віддавав їй шану навіть у тому, що вважають у ній найбільш ницим і підлим; і якщо Дон Кіхотові допомогли вдягти рицарський обладунок, підперезатися мечем і начепити остроги дві гулящі жінки, то Іньїґо де Лойола супроводжував власного персоною до Рима «пропащих жінок публічної поведінки», щоб улаштувати їх «у монастир Святої Марії або в дім якоїсь порядної й шанованої сеньйори, де їх навчили б правил доброчесності» (Ріваденейра, книга III, розділ IX).

Дон Кіхот був закоханий, але закоханий невинно й цнотливо, і не з обов’язку, що вимагає від мандрівних рицарів мати даму, якій вони присвячували б свою любов — хоч він так і казав, але, як побачимо, його почуття були іншими, — не для того, щоби виконати ритуал. І, мабуть, знайдеться не один такий легковажний молодик, який побачить у цьому причину менше шанувати Дон Кіхота, бо є чимало людей, які визначають переваги чоловіка за його спроможністю домагатися успіху в любові: тобто успіху в тому, що ми називаємо любов’ю в певний період свого життя. Не пам’ятаю, хто саме сказав, але сказав дуже добре, що для тих, котрі люблять багато, любов — любов до жінки, само собою зрозуміло, — є чимось підпорядкованим і вторинним у житті, зате вона головне в житті тих, котрі люблять мало. Є люди, котрі судять про свободу чийогось духу по тому, як той хтось почувається, коли доходить до любові: наприклад, деякі неодружені чоловіки вважають, що цінність поета визначається тим, як він спроможний любити.

Що сказав би невинний і цнотливий