Читати книгу - "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін"

Тримаючи гобітів ніжно, проте цупко, по одному на згині кожної руки, Деревобородий підняв спершу одну величезну ступню, потім — другу і пересунув їх до краю виступу. Схожі на коріння пальці вчепилися за скелі. Тоді він обережно та повагом спустився, сходинка за сходинкою, й дістався до узлісся.

Там відразу рушив довгими, ретельно продуманими кроками між дерев, дедалі глибше й глибше в ліс, не віддаляючись од потоку, неухильно піднімаючись до гірських схилів. Багато дерев неначе спало чи просто не звертало на нього уваги, як і на будь-яку іншу істоту, котра просто минала їх; декотрі здригались, а декотрі здіймали віти в ента над головою, коли він підходив. Цілий час, доки йшов, Деревобородий розмовляв сам зі собою нескінченним потоком мелодійних звуків.

Гобіти попервах мовчали. Вони, хоч як це було дивно, почувалися безпечно і затишно, до того ж мали багато про що подумати-поміркувати. Нарешті Піпін наважився заговорити знову.

— Даруй, Деревобородий, — сказав він, — чи можу я дещо в тебе спитати? Чому Келеборн застерігав нас проти цього лісу? Він казав не ризикувати й не затримуватись у ньому.

— Гмм, невже казав? — пробурмотів Деревобородий. — І я міг би сказати майже те саме, якби ви йшли в інший бік. Не ризикуйте занурюватись у ліси Лауреліндоренану! Так колись називали його ельфи, проте зараз вони називають його коротше: Лотлорієн називають вони цей ліс. Імовірно, ельфи праві: можливо, він занепадає, а не розвивається. Земля Долини Співочого Золота — ось що там було колись давно. Тепер це — Квітосон. Гай-гай! Але місцина там дивна, і не кожному варто туди забрідати. Я здивований, що вам взагалі пощастило вибратися звідтіля, та ще більше здивований, що ви туди зайшли: вже багато років такого не траплялося з жодним чужинцем. Дивна там земля... Така сама, як і ця. Тутешній народ спіткало велике горе. Ой-ой, таки спіткало, і велике горе. Лауреліндоренан лінделорендор малінорнеліон орнемалін, — промугикав ент сам до себе. — Вони там, гадаю, живуть неначе в позасвітті, — сказав він. — Ні ця країна, ні будь-що інше за межами Золотого Лісу не є тим, чим воно було, коли Келеборн був молодим. Однак:

Тауреліломеа-тумбалеморна

Тумбалетауреа Ломеанор[1], —

так колись казали. Усе змінилося, проте де-не-де ще збереглася справжність.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Піпін. — Про яку справжність ідеться?

— Про справжність дерев та ентів, — відказав Деревобородий. — Я сам не розумію всього, що діється, тож і тобі пояснити не зможу. Декотрі з нас досі є справжніми ентами, добряче живими як на наш рід, але багато хто впадає в сонний стан — дерев'яніє, можна сказати. Більшість дерев — це, звісно, звичайні дерева; та чимало з них є напівпритомними. А декотрі й цілком притомними, і дехто з них, ну, ох, ну, обертається на ентів. Таке відбувається постійно... Коли таке стається з деревами, то виявляється, що деколи в них недобрі серцевини. Це аж ніяк не стосується їхньої деревини, аж ніяк. Ох, знав я кількох старих добрих верб нижче за плином Ентави, яких, на жаль, уже давно немає! Вони були цілком порожнисті, власне, розліталися на шматочки, та були такі самі спокійні й солодкоголосі, як молоде зело. А в долині попід горами є інакші дерева: здорові-здоровісінькі, зате наскрізь прогнилі. І це, здається, заразне. У цьому краю колись були дуже небезпечні місця. Та й зараз трапляються в ньому дуже загадкові місцини.

— Приміром, Праліс аж ген на півночі? — запитав Мері.

— Ага, ага, щось схоже, та значно гірше. Без сумніву, там, на півночі, досі стелиться тінь од Страхітливої Темряви; а погані спогади передають від покоління до покоління. Та є в тій землі глибокі долини, звідки та Темрява ніколи не відступала, і дерева там старіші за мене. Проте ми робимо все, що можемо. Ми відганяємо чужинців і розбійників; ми тренуємо і навчаємо, ми ходимо і полемо... Ми — пастирі дерев, ми прадавні енти. Мало нас залишилося нині. Вівця стає схожою на пастуха, а пастух — на вівцю — так говорять; але повільно, жодне з них не живе так довго на світі. З деревами та з ентами все давніше та ближче: вони віками йдуть пліч-о-пліч. Адже енти найбільше нагадують ельфів: менше цікавляться собою, ніж люди, і краще розуміють єство інших. Однак енти й до людей близькі: мінливіші, ніж ельфи, гостріше сприймають зовнішні барви, сказати 6. І вони ліпші й за одних, і за інших: більш послідовні й довше зосереджують думку на чомусь одному... Дехто з мого роду на вигляд уже цілком перетворився на дерево, і, щоби пробудити таких, потрібне щось надзвичайне: перемовляються вони тільки пошепки. А декотрі з моїх дерев мають гнучкі кінцівки й уміють розмовляти зі мною. Певна річ, усе це розпочали ельфи: будити дерева, навчати їх розмовляти і вивчати їхню деревну мову. Вони завжди хотіли з усім бесідувати — ті давні ельфи. Проте згодом настала Страхітлива Темрява, і вони попливли за Море чи подались у далекі доли, де заховались і складали пісні про часи, які ніколи вже не повернуться. Ніколи не повернуться. Гай-гай, у сиву давнину тут був один суцільний ліс: звідси й до Гір Дюну, і то був лише Східний Край!.. Тоді було привілля! Час був, коли я гуляв, і співав цілий день, і не чув нічого, крім відлуння свого власного голосу між лунких пагорбів. Ліси були такі, як ліси Лотлорієну, тільки густіші, сильніші, молодші. А яке духмяне було повітря! Я витрачав цілий тиждень просто на те, щоби надихатися.

Деревобородий замовк, не стишуючи ходи, а все одно під його великими ногами не шелеснув ані листочок. Потому він знову почав мугикати, а тоді перейшов на приглушений спів. Поступово гобіти збагнули, що ент співає для них:

У вербових луках Тасарінану походжав я Весною.

Ох, вигляд і запах Весни у Нан-тасаріоні!

І сказав я, що то було добре.

Улітку я походжав у в'язових лісах Оссіріанду.

Ох, світло і музика Літа біля Сімох Рік Оссіру!

І подумав я, що це — найліпше.

До