Читати книгу - "Амадока"

був оточений садом, колись надзвичайно задбаним, про що свідчили залишки клумб вигадливих форм, лабіринт із самшитових кущів, що порозлазилися по стежинах, викладена пласкими каменями доріжка, тріщини якої заросли травою і будяками, закисле озерце, в якому — цілком імовірно — раніше плавали коропи. Фруктові дерева досі слухняно розвішували свої ще не здичавілі віти. Південною стіною будинку і дахами підсобних приміщень вився виноград.

Колишній єврейський маєток, — пояснив Уляні Красовський, допомагаючи їй вийти з машини. — Власники зникли безвісти. Під час війни тут квартирувалися німці.

Він із виглядом задоволеного господаря роззирнувся навкруги, широко розкинув руки, випростався, потягнувся. Під його грубими підошвами захрумтів гравій.

Ми, до речі, євреїв не переслідуємо, — багатозначно округлив він очі, зустрівшись із Уляною поглядом. — Хіба коли вони — вороги народу. Тоді інша справа. Тоді вже немає значення, єврей перед тобою, таджик чи карел. Але зараз ми не про це.

Він повів рукою, запрошуючи Уляну помилуватись маєтком. Уздовж рясних гортензій, що пінилися вибляклими сірувато-блакитними кольорами, несподівано просочуючись рожевим, неквапом ішла смугаста кішка, не зводячи пильного погляду з непроханих гостей.

Ми це використаємо з користю для народу, — повідомив Красовський. — А поки що нехай порожня вілла стане притулком для почуттів двох простих смертних.

Він крекнув, посміюючись із власної пишномовности, і навіть похитав головою. А далі повів Уляну слідом за собою до будинку.

Вони проминули широкий передпокій, звідки піднімалися на другий поверх широкі сходи з лискучими перилами, пройшли довгим коридором, стіни якого були оббиті зеленою тканиною, потрапили до бібліотеки зі спеціяльними кріслами для читання — вкритими оксамитом, прикрашеними витими сріблястими шнурками з китичками; ці крісла стояли під вікном, яке займало всю задню стіну бібліотеки. Врешті Красовський відчинив якісь темні двері й заштовхнув Уляну досередини зі словами:

Залишаю вас наодинці.

Двері причинились — і Уляна опинилась у невеликій затемненій кімнатці з охайним умеблюванням. Вона, зрештою, не здатна була розглядати частини цих меблів, лише вихопила поглядом плями кольорів, розмиті обриси столу, відображення в полусканому дзеркалі навпроти входу, пожовклі зуби піяніно з відкритою накривкою, акварелі на стінах. Але детальніше роздивлятись навколо не було жодної спроможности. Уляна бачила перед собою Матвія Криводяка, і його постать заполонила весь простір її сприйняття. Він стояв перед дзеркалом, настільки виснажений і безбарвний, що, здавалося, просвічував наскрізь. Не він відображався у дзеркалі, а дзеркало відображалось у ньому. Його риси танули. Його тіло майже висіло в повітрі.

Але він досі був живий. Криводяк, хворий на незнану хворобу семінарист Місійного інституту імени святого Йосафата, а згодом — лісовий комбатант. Криводяк, який умлівав по кілька разів на день, не міг перетравлювати майже жодної їжі, потерпав від болю голови і мерехтіння в очах. Криводяк, шкіра якого завжди здавалась тонкою і сухою, як папір, а ефемерне кощаве тіло було повністю позбавлене волосся. Криводяк, який не мав навіть брів і вій, навіть пушку на обличчі. Який роками сидів під землею, без повітря, води і їжі. Який свідомо порушував Божі заповіді, хоч раніше збирався присвятити своє життя Господу. Криводяк, якому вона, Уляна, кілька разів приносила до лісу їжу, медикаменти і важливу інформацію. І на якого повсякчас полювали: спочатку його вистежували німці, згодом — енкаведисти. Криводяк, який давно вже повинен був тліти в землі.

Побачивши Уляну, він змінився на виду. Його обличчя раптом ожило. Очі потемніли, розширились іще дужче. Чорнота зіниць захопила всю райдужку. Він рушив уперед і наблизився до Уляни впритул. Стояв перед нею, крихітний і делікатний, схожий на висохлий листок чи радше на комаху з цупким ороговілим тілом, що прикидається листком, і тремтів — одначе зовсім не так, як листок тремтить на вітрі. Він тремтів від напруження, від сили, яка пробивалася крізь його шкіру, яка струменіла, немов електрика, що мотлошить хмари під час грози.

Вони мовчали. Не рухалися, не сідали на канапу навпроти столу, не усміхалися, не плакали, не обіймалися, не бралися за руки. Просто стояли одне навпроти одного, занімівши, і дивились.

Це тривало, аж доки Красовський нарочито делікатно не постукав у двері. Він прочинив їх і просунув досередини голову. Невидима хвиля — ніби пригорщі гарячого піску, здійнятого вітром, — війнула йому в обличчя, мало не обпаливши шкіру, і здмухнула з обличчя усмішку. Він округлив очі й відсахнувся. Прочистив горло, яке вмить пересохло і спазматично стислося.

Та що ж це таке, — пробурмотів він, наважившись знову поглянути на двох людей, які нерухомо стояли за крок від входу, не рухаючись, майже не дихаючи, не кліпаючи, — і вдивлялись одне одному в очі.

Він знову покахикав, і тоді Уляна заворушилась. Вона обернулась і поглянула на Красовського нетутешнім поглядом.

Нам час уже, товаришко Фрасуляк Уляно Василівно, — зчавленим голосом, ніби набрав у горлянку рисового киселю, пробелькотів капітан. — Ви з громадянином Криводяком іще матимете можливість… кгм… поспілкуватись. Неодноразово ще матимете таку можливість.

Коли машина рушила, з-під коліс із диким криком вилетіла кішка. Красовський вчепився руками за кермо, витиснув газ, Улянині охоронці попадали на неї, навалилися своїми тушами.

Коли автомобіль загальмував навпроти Уляниного будинку, стояла глупа ніч. Небо було повністю затягнуте хмарами — жодного натяку на місяць або на зорі. Уляна зупинилася на мить на подвір’ї, слухаючи торохтіння двигуна на вулиці за парканом. З місця, де вона стояла, відкривався вид на частину містечка з його розташованими одна над одною звивистими вуличками, кам’яницями, дахами, розсипаними на вигинах улоговини, як луска щойно почищеної риби на краях вигрібної ями, з вежами і дзвіницями, з руїнами замку. Точніше — цей вид відкривався колись раніше, але не тепер, не цієї миті. Внизу, під Уляною, і вгорі, над нею, і всюди навколо панувала чорна порожнеча. Ніби світ, який існував колись, назавжди затопило чорною водою. Десь там, на самому дні, у Старій Синагозі на Ринку, погойдувалися бліді полотна священних сувоїв, які незбагненним чином зберігалися недоторканими.

Уляна піднялася сходами ґанку, штовхнула двері й увійшла. Затерті дошки підлоги в передпокої були по діягоналі перекреслені вузькою смужкою тьмяного світла, що пробивалася з прочинених дверей до кімнати. Наступної миті двері розчахнулися. На порозі стояла Улянина мама. Позаду неї Уляна помітила двох молодших сестер — Нусю і Христю.

Той дивний неприродний крик, який пролунав серед остовпіння й тиші, належав саме Нусі. Вона відштовхнула маму й кинулася до Уляни, заходячись плачем уже на бігу. Сестра повисла на Уляниній шиї і заборсалась, ледь не збиваючи Уляну з ніг. Нусине тіло смикалось і дрижало. — Пробач, пробач мені, — повторювала вона крізь сльози, неприємно зрошуючи вологою Улянину шию.

Вже наступного дня Уляна повернулася на роботу до лікарні. Для цього все було підготовлене: новий