Читати книгу - "Амадока"

Іноді замість роботи Красовський підхоплював її дорогою і віз до маєтку, на зустріч із Криводяком. Дорогою він напучував Уляну, як і про що варто повести їй розмову, аби дати шанс засудженому бодай трохи полегшити свою безнадійну ситуацію. Красовський простягав Уляні списки людей і просив підкреслювати прізвища. Переповідав деталізовані звіти про диверсії й напади, про захоплення заручників. Про те, як група бандитів під керівництвом Криводяка, вдаючи радянських партизанів, спалила село. Загинуло четверо дітей, п’ятеро жінок, серед них — двоє вагітних, і шестеро старих людей. — Ви повинні допомогти йому, як людина і жінка, — казав Уляні Красовський. — І допомогти нам, як медпрацівниця і громадянка. Розмовляйте з ним, запитуйте його, випитуйте, будьте лагідні, притріться до нього, увітріться йому в довіру, натисніть, підлестіться, приручіть його, скористайтесь батогом і пряником, увійдіть під його шкіру, розчиніться в його крові, просочіться в нейрони його мозку, ви ж медсестра, ви ж сестра милосердя, ви зможете, ми покладаємо надії, ми тримаємо руку на пульсі, ви в нас на прицілі, все, що ми робимо, ми робимо для вас, для нього, для Країни Рад.

Але всі його заклинання, всі тонкі психологічні ігри та прийоми, всі техніки гіпнозу, які він застосовував, усі його погрози і цілком переконлива щирість жодним чином не діяли. Зустрічі відбувались у цілковитій тиші. На підвіконні зі зовнішнього боку будинку сиділа кішка і порожніми круглими очима крізь шибу витріщалася на дві нерухомі постаті. Вони стояли або сиділи на певній відстані одне від одного і не відводили поглядів.

Яким же чином ви завагітніли? — кричав на неї згодом Красовський у кабінеті гінеколога. З-за блакитної ширми на рівні його голови стирчала боса Улянина стопа. Уляна мовчала. Брязкали металеві інструменти, які лікар час від часу кидав до алюмінієвої миски, призначеної для стерилізації.

Не хочете співпрацювати — нехай так і буде. Ви більше ніколи його не побачите, — процідив крізь зуби Красовський, вчепився рукою в тканину ширми і з люттю зірвав її із завіс. — Це я точно можу вам пообіцяти, — додав він, дивлячись на Уляну.

Відтоді автомобіль перестав по неї приїздити. Її звільнили з роботи в лікарні, і вона лежала вдома, дивлячись у стелю. Нуся вилася навколо неї, збиваючись із ніг. Спорожнювала миску з блювотою, приносила свіжого росолу, який за кілька хвилин доводилось виносити з дому в тій самій мисці.

Час від часу вона кудись бігала і поверталась за кілька годин напружена, понура. Так відбувалося раз по раз, аж доки Нуся не сіла на край Уляниного ліжка, сперлася ліктями об коліна і сховала обличчя в долонях. — Криводяк у виправно-трудовому таборі в Норильську, — ледь чутно сказала вона. — З ним усе гаразд, він працює на нікелевому комбінаті, його добре годують і він просив передати, що усвідомив свої помилки.

Уляна звісила голову з ліжка і вивергнулась потужним фонтаном. Звалившись назад на подушку, вона сказала: — І що мені тепер робити з цим хлопчиком?

*

Товстий, як свиняче сало під шкірою, шар снігу притлумлював звуки. Навіть перекошені дверцята «жигулів», які таксист затраскував не менше кільканадцяти разів поспіль із гідним подиву самовладанням, аж доки нарешті вони не зчепились як слід із каркасом машини, звучали доволі стримано. Таксист усю дорогу скаржився на сніг і висловлював сумніви, що його «жигулям» вдасться проникнути крізь снігові завали на Варшавській трасі, хоч її, на диво, непогано почистили, все могло бути набагато гірше. Але навіть якщо там вони проїдуть без пригод, то далі, на залізничному переїзді чи на під’їзді до Клавдієвого, вже не кажучи про відрізок до Пороскотня, який пролягає уздовж лісів, вже не кажучи про самі Сади, де в цю пору ніхто не живе, куди жодна жива душа серед зими навіть носа не потикає, нікому й на думку не спаде чистити дороги. — І якщо ми застрягнемо, — погрожував Романі таксист, — якщо я загрузну через вас, то майте на увазі, що вам доведеться компенсувати мені цілоденний простій. Тому що, знаєте, я заробив би цілком непогано сьогодні у Києві, де принаймні якщо вже засядеш у якомусь дворі, то тебе обов’язково знайдеться кому витягнути.

Таксист нарікав на валізи — чотири валізи зі старими фотографіями, які Романа перевозила з Архіву-музею літератури і мистецтва до будинку в дачному кооперативі «Калина-1». Ніхто зі співробітників їй і слова про це не сказав. Валізи нікого не цікавили. Тільки Коротулька Саша намотала навколо Романи сотню кіл, як це роблять від надміру енергії собаки під час прогулянок, поки Романа тягнула валізу за валізою сходами з підвалів Фонду на перший поверх, до виходу.

Таксист, звичайно, страшенно перебільшував: валізи були напхані папером, а не залізом. І дороги виявились почищеними, і найкраще, найретельніше — саме на відрізку від Клавдієвого до Пороскотня. Щоправда, за воротами кооперативу лежала неторкнута снігова перина, ледь прикрашена де‑не-де окремими хвоїнками, зморщеними ягодами шипшини, шматками кори і лускою від шишок, що були нещадно розпотрошені дроздами. Коли Рома вийшла з машини, їй звіддаля помахав широким заступом рум’янощокий і розпашілий голова кооперативу Степан Іванович Сопілочка, який займався прокопуванням тунелю від власного будинку до воріт в’їзду.

Романа заплатила таксистові і залишилась посеред снігу зі своїм скарбом. Разом із Сопілочкою вони дотягнули валізи до Роминого будинку. Запах Сопілоччиного солоного поту піднімався в чисте морозяне повітря, химерно дисонуючи з завмерлою чуттєвістю природи.

Зіпріла й задихана, виваляна у снігу, з густим шумом крови у скронях, Романа нарешті опинилася вдома. Вона сиділа на підлозі в кухні, не вмикаючи світла, дивлячись на чорні силуети валіз, що обступили її стіною.

Кілька разів під час їхніх довгих розмов, які щоразу перетворювалися на затяжні професорові розповіді, нескінченні й деталізовані сповіді, від яких він виснажувався, втрачав голос, слабшав, мусив пити таблетки від тиску і краплі від серця, професор говорив про втрачені родинні фотографії, викрадені його сином. — Коли я згадую про всіх цих людей, мене охоплюють безсилля і розпач, — говорив він Романі. На суворому чоловічому обличчі, шкіра якого здавалася такою цупкою й задубленою часом, що ніби майже не здатна була до міміки, вологі очі з архіпелагами дрібних крововиливів і потрісканими судинами виглядали чиїмись чужими, вирізаними з іншого обличчя — вразливого, незахищеного, розгубленого.

Тому що моя пам’ять, мій старечий, поїдений часом мозок — останній їхній прихисток, — говорив професор, і губи його тремтіли, тремтіло підборіддя. Ромі було шкода його. Вона піднімала руку, тягнулась долонею до професорового ліктя, майже торкалася кінчиками пальців шкарубкої шкіри — але рука опадала назад, поверталася додому, на